Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

не ризикувати. Навіть якщо комусь щось загрожуватиме, не ризикувати, пам’ятаючи, що кожний твій ризик може закінчитися для тебе трагічно.

Зненацька з’являлася інша думка: а що він доброго зробив у цьому світі? А раптом і справді доля відпустила йому всього лише тридцять п’ять літ? То який він слід лишить на землі?

«Зрештою, скільки б мені не відпустила доля, а треба жити, — переконував себе. — Жити навіть тоді, коли й справді надійшли твої останні дні. І жити так, щоб кожний день був вартий тижня, місяця, року, вічності. Але хто підкаже, хто порадить, як жити, щоб задарма не тратити свої дні без вигоди для себе й суспільства?»

Здається, в ту ніч вони й не спали. Тільки прилягли, тільки задрімали, як Роман і схопився. У Вітряках співали півні. Була четверта година ранку. Світало.

Намагаючись не розбудити дружину, Роман нечутно вислизнув з постелі і підійшов до відчиненого вікна — в лице йому, в груди війнуло ранковою свіжістю. Роман ліг грудьми на підвіконня. На кущах бузку застигли великі матово-білі краплі роси. Ані шелесне. Там і тут по дворах голосисте співають півні, стараються один поперед одного, наче у Вітряках відбувається конкурс на краще виконання нехитрої пісеньки «кукуріку».

На стовпчику паркану сидів рудий, аж вогнистий, кіт і старанно вмивався лапою, здійснюючи свій ранковий туалет з деякою навіть обрядовою врочистістю. Зустрівшись з ним поглядом, Роман підморгнув йому.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку, — озвалась позад нього дружина і теж лягла грудьми на підвіконня, виглянула на вулицю.

Кілька хвилин вони весело перекидалися словами про те і се, а рудий кіт, не звертаючи на них уваги, все так же старанно вмивався лапою на стовпчику паркану.

— Куди це він так прихорошується? — пирхнула Таїса.

— Напевне, його сьогодні чекають дуже важливі котячі справи.

До від’їзду комбайнів у поле залишалася ще година, і Роман, випивши склянку холодного молока, поспішав до контори колгоспу, де на п’ятнадцятихвилинну нараду мали зібратися спеціалісти, відповідальні за проведення жнив. Швидко дніло, схід рожевів, і там уже віялом било в зеніт золотаве проміння — ось-ось мало зійти сонце. У небі ще висів місяць, але вже не сліпучо-осяйний і казковий, як уночі, а буденний, блідий, наче вилинялий.

По дворах хряпали хвіртки, поспішаючи на жнива, перегукувались механізатори, на шляхах гули машини.

Невдовзі Роман вийшов на центральну вулицю і прискорив ходу. Ось тоді й відчув, що десь тхне паленою гумою.

«Ніби щось горить, — стривожено подумав Роман і прискорив ходу, озираючись. Але ніде ні диму, ні вогню… Вулиця була пустельна, повна вранішньої прохолоди, з обох боків її непорушне застигли високі, вогкі від роси осокори. Через десяток-другий кроків запах паленої ґуми різко посилився. Сумнівів уже не було: у чиїйсь хаті горіла ізоляція електромережі.

Та ось попереду, низько стелячись, висунувся з-за осокора язик сизого диму. Гордієнко побіг до того місця — з щілин вікон і дверей «Агрокурсів» бив густий, сизий дим, крізь шибки криваво просвічувалися язики полум’я.

На мить пригадалося, як агроном Чумак клацав при ньому вмикачем і як потім, коли він спересердя сплюнув, лампочка під стелею спалахнула сама… Замикання. А втім, це зараз не мало вже аніякого значення. Роман кинувся було бігти до контори колгоспу, щоб закалатати в рейку, підвішену на стовпі, й підняти на ноги людей, як нараз і зупинився, згадавши, що в столі агронома, в сувенірній коробочці з-під чаю, зберігається пшеничне стебельце з трьома колосками…

«Доки люд збіжиться, хата згорить, а з колосків хіба що попілець лишиться в коробці… А втім, навряд чи вціліє й сама коробочка…»

А вулиця була, як і перше, пустельна. Сподіватись на чиюсь поміч — марно.

Роман круто повернув і побіг назад, до хати «Агрокурсів», на даху якої вже танцювало-гоготіло розбурхане полум’я. І коли він біг, чийсь голос раптом сказав йому:

«Трапився нещасний випадок».

Вже біля «Агрокурсів» він зупинився: а що, коли оце і є той нещасний випадок, що вкоротить йому віку? Чи не він навіював собі: берегтися, берегтися і берегтися.

«Трапився нещасний випадок, — чи не йому казала ці слова дівчина-екскурсовод у краєзнавчому музеї міста Вітряків, того міста, якого ще немає на світі білому. — Одного раннього ранку…»

А що, коли це і є той ранній ранок?

То чи не розумніше буде відійти подалі на безпечну відстань від цієї хати? А ще краще — побігти до контори і підняти людей. Нещасного випадку він уникне, але… Але ще мить-друга — і в палаючій хаті згорить єдине у світі білому пшеничне стебло з трьома колосками…

Хто, коли і де знайде ще одне таке? Та й чи взагалі знайде, бо диво не повторюється на замовлення, не дублюється на всякий пожежний випадок і не тиражується для всіх любителів… І не матимуть люди майбутнього триколоскової пшениці тільки тому, що він, Роман Гордієнко, не зважився ризикнути. Чи буде йому прощення в майбутньому?

А втім, хто про це знатиме? У нього є ще можливість шмигнути в бічну вуличку, доки його не побачили біля «Агрокурсів». Та й хто з простих смертних, знаючи, що це може скінчиться для нього трагічно, кинеться щось там рятувати? Зрештою, він, Роман, не боягуз, він хоче просто зберегти власне життя, то хто йому за це дорікне, хто його осудить?

«Але ж ти сам себе, Романе, бачив біля цієї хати, — зненацька заперечив йому внутрішній голос. — А дорікати тобі ніхто не буде. Ти сам собі дорікатимеш усе життя».

Та і як він житиме, якщо втече звідси? Від людей сховаєшся (це просто), а від самого себе? Ніхто не знатиме, що ти втік, рятуючи власне життя, але ж про це ти будеш знати САМ. А від своєї пам’яті не втечеш, бо у світі білому немає таких сховок,