Читати книгу - "Чорний вовк"

безпеки вважають, що на тій жінці справа не кінчилася… Ми ж не можемо знову ризикувати…

Капітан схилив голову, замислився й тому не міг помітити дикого блиску в очах Франека.

— На тій жінці, яку вбив єфрейтор Кучера, — тихо мовив лісоруб.

— Так, — погодився капітан. — Це й справді була помилка. Міг почекати, поки ми приїдемо, все одно ж вона лежала на землі.

— Ви ж самі хвилину тому казали, що більш нічого не можна було зробити. От бачите, можна…

Капітан знову махнув рукою.

— До когось же вона бігла?

— Певно.

— До когось. А була вона німкеня. Виходить, до німців?

— Не обов’язково. — Франек похитав головою. — Чому саме до німців?

Капітан звів на нього стомлені очі.

— Я хотів почути од вас якусь пораду, Франеку. І нічого нового. Ви ж живете тут уже не перший рік. Так само як і Боузек, і Рамбоусек, але з ними не можна договоритись. Не хочуть ні про що чути, наче бояться чогось. Що ви скажете — піти до Грюнфельдів чи до Гартманів?

— Ні до тих, ні до інших, — пробурмотів Франек. — Вони хороші люди. Люди, які женуть горілку, не думають ні про що погане. — Тут він згадав. — До того ж і вам багато допомагали. Я ж знаю, що Густл тоді приніс вам з кордону американський карабін М-1 з магазином.

— Карабін приніс, а стрільця не привів, — зітхнув капітан. І раптом подивився просто в обличчя лісорубові. — Ви навіть марку пам’ятаєте, Франеку?

Франек не опустив очей. Ніщо не ворухнулося на його обличчі.

— Я ж тоді його добре вилаяв, який він ідіот. Ця пукалка нам дуже згодилася б.

— Ви б її не здали?

— І не подумав би. Проте Густл завжди був нікчема. Нічого не бачить з переляку. Ще й тому ця жінка не могла бігти до нього. А мати в себе М-1 —це ж щодня бути з м’ясом, хіба не так?

Капітан пригладив рідке волосся. Це; звичайно, аргумент, та раптом дивна думка осяяла його. Але він зразу ж відкинув її.

— На вас я можу покластися, Франеку, — зітхнув він. — Це ж ви два роки тому затримали тих хлопців, «таксистів», що вкрали у Празі червону машину і хотіли втекти туди…

— Не затримав, — заперечливо похитав головою Франек. — Вони зупинились колоТрьох Дубів, і жоден з них не міг тікати, такі вони були втомлені. Я їх тільки привів до вас. — Він засміявся. — Їм було вже все одно, куди їх ведуть. Вони хотіли тільки наїстися, виспатись і вже не тікати. З них було досить.

Капітан знову повертався до одної думки, хоч і розумів — тут ніхто не допоможе йому з’ясувати її.

— Та жінка мусила до когось бігти. Розумієте, Франеку, у Празі вважають, що коли не з’ясуємо до кого, може статися нещастя.

— Може статися? — усміхнувся Франек, але зразу ж отямився. — Якщо ви прийшли мене допитувати…

— Чорт забирай, майте розум! Так ми можемо всіх підряд підозрювати, а це нічого не дасть. Я хочу з вами порадитись.

— До мене вона не бігла! — сердито пробурмотів Франек. — Якщо ви гадаєте, що до мене…

— Хіба я так сказав? — вигукнув капітан. — Я прийшов сюди для того, щоб ви допомогли мені, а не для того, щоб допитувати вас.

Небезпечні вогники в очах Франека згасли. Він одкоркував пляшку і налив дві чарки.

— Я не питиму, сьогодні, — мовив капітан.

Франек вихилив чарку одним духом. Потягся за другою. Потім одвів руку. Ні, сьогодні в голові в нього мусить бути ясно.

Капітан обернувся і дивився на Вовка, припнутого ланцюгом до стіни. Пес лежав сумний, байдужий до всього. Капітан усміхнувся, згадавши, що виробляв цей собачий тато із своєю родиною вранці.

— Мені здається, що його не треба припинати на ланцюгу, Франеку.

— Втече. І так тікає.

— Сьогодні ввечері не втече, бо розуміє, що не зможе побачитися з Лізою. То хитра бестія, Франеку.

— Якщо ви так вважаєте… — Франек байдуже знизав плечима і одв’язав пса.

Вовк якусь мить не рухався. Його вже стільки разів били, що він знав — не треба виявляти своїх ворожих намірів. Він позіхнув, підвівся, потягнувся і ліг біля печі.

— Знаєте що, Франеку, — промовив капітан уже в дверях. — Ви все-таки якось зайдіть до інших. Поговоріть з одним, з другим — що вони про це думають. Може, хтось із ваших людей знає більше, ніж ви. На добраніч.

Франек ще якийсь час дивився на зачинені двері. Прислухався до капітанових кроків. Його починав охоплювати страх, поки що безпідставний. Але той страх сягав у майбутнє: якщо вони почнуть, то вже не відчепляться. Іноді слідство ведуть блискавично, а іноді, коли людина не зізнається, справи тягнуться роками. І все-таки докопуються до правди. Так було вже не раз.

Найбільше Франек боявся, що в нього не стане сили виконати задумане. Тому він гарячково почав діяти.

Уже все обдумав, треба було визначити день. Аж до смерку сидів, прислухаючись. Надворі йшов дощ і шаленів вітер. Гілки на деревах люто бились одна об одну і тріщали.

Несподівано Франек усміхнувся чисто і щиро, як усміхається дитина. А тим часом думки його були — про вбивство. Довгі місяці він обдумував це вбивство, детально і грунтовно.

Лісоруб надів плащ, задивився на складену біля печі глицю, якою розпалював у грубі. Взяв її і довго натирав нею підошви, хоч знав, що проти собак глиця не допомагає. Потім поламав кілька ялинових гілок і прив’язав їх дротом до чобіт.

Повагом пройшовся по хаті. Оглядівся. Все гаразд, гілки не одлітають, прикручені добре.