Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

тонко розрізаних поролонових смугах, як по асфальтовій стрічці шосе, бігли приватні автомобілі, а десь на обрії бовваніли мальовничі дачі, куплені собі, родичам, коханкам…

Він на мить уявив, якби-то і Божко, і Басистий, і Одур, здогадавшись, що поролон можна різати тонше без шкоди для виробу, подумали б не про те, як скористатися цим для власної вигоди, а від чистого серця подарували б людям свою знахідку, — певно, тоді бовванів би серед мальовничого лісу не котеджик коханки, а ще один піонерський табір, і не машини злочинців, а автобуси з веселою дітворою бігли б довгою стрічкою шосе.

Гармаш глянув на Василя Гончаренка, який сидів за столом і, важко дихаючи, писав на папері все, про що розповів усно.

Гончаренко писав то зосереджено й швидко, немов боявся, що не встигне, то замислювався або раптом поглядав на лейтенанта так запитливо й сторожко, що той починав побоюватися, чи не порве зараз майстер списаний аркуш.

Юрій намагався не привертати уваги Гончаренка, читав свої папери і тільки, коли занадто довго не чув поскрипування пера, то по-дружньому підбадьорливо, то строго поглядав у його бік.

Оперативиик хвилювався, певно, не менше, ніж Гончаренко. Не так просто було йому визначити своє ставлення до цієї людини.

Він радів, що Василь стає на чесний шлях, радів за Марину, здогадуючись, яких мук завдали їй останні події. Дякуючи майстрові, який допомагає викривати злочинців, Гармаш, однак, не забував, що й сам Гончаренко винуватий, і, якби не щасливий збіг обставин, якби не Марина, може, так і не знайшов би сили вирватися із багна.

Адже це він, Василь, допомагав крадіям і збирався на цьому побудувати своє крихітне «щастя». А тепер сидить за столом і пише, пише, викриває: от, мовляв, які бридкі люди Басистий, Одур, Штром…

Але ж зараз Василь щирий! Він ненавидить тих, хто втяг його у злочин, розуміє свою провину!

Чи таки розуміє? Чи відчуває, крім ненависті до інших, каяття за свої вчинки, чи усвідомлює їх? Адже зараз це найголовніше для нього.

І Юрій подумав, що, коли Гончаренко в своїй заяві не обмежиться анафемою начальству, вигороджуючи себе, а знайде душевні сили засудити й свою провину, це буде не донос на інших, а щирий крок людини у нове життя. Тоді легше буде розмовляти з ним, допомогти йому.

І це хвилювало лейтенанта більше, ніж будь-що в заяві Гончаренка, викладу якої він поки ще не знав.

Звичайно, хитрі й жорстокі ділки вміють скрутити людину. Юрій уже знає, як любителі легких грошей обплутують людей, а ті, хоч не хоч, змушені слугувати їм.

Була у відділі справа однієї житлоконтори. У вдови протікає дах, діти хворіють, а ремонт зволікають, поки бідолашна мати не стягнеться на подарунок хапузі-кербуду. Вовченко розповідав про негідника, що пробрався на посаду начальника автоколони і «обкладав податтю» водіїв, які були змушені давати хабарі.

Але що означає «змушені»? Він уявив собі, що прийшов після інституту працювати на фабрику «Оріон». Чи «примусили б» його Божко, Басистий поступитися совістю заради якихось вигод, квартири, грошей? Думка здалася йому абсурдною!

Негідника з автоколони теж викрили чесні люди, яких не можна було примусити зрадити своїм поглядам, продати совість за вигідний рейс чи інші привілеї.

Тим часом Василь Гончаренко закінчив писати і, повагавшись, підписався під заявою.

Він не зводив очей з оперативника і мав такий жалюгідний вигляд, як гумова куля, з якої випустили повітря.

— От і добре, — сказав Юрій, забираючи в нього заяву. — Тепер вам самому стане легше.

Гончаренко немов не чув цих слів. Змарніле останнім часом обличчя його, здавалося, ще дужче видовжилося, загострилося, а в неспокійних очах стояло одне запитання, на яке лейтенант свідомо не поспішав відповісти.

— А як же зі мною? — нарешті видушив із себе майстер.

— З вами? — перепитав лейтенант, кинувши погляд на останню сторінку заяви: «… Я засуджую не тільки Басистого, Одура, Штрома, Божка, засуджую й себе і клянуся зробити все, щоб виправити помилку…» Він не став далі читати. Всміхнувся.

Гончаренкові здалося, наче сонце знову засяяло.

— Добре, що ви все усвідомили і самі почали боротися зі злом. Це єдиний правильний вихід, — Юрій замовк на мить. — То хіба вам не легше стало на серці?

Гончаренко зітхнув:

— Наче камінь скинув…

У цю мить відчинилися двері й до кімнати увійшов рожевощокий капітан, від якого віяло здоров'ям і добродушністю.

Помітивши сторонню людину, він відійшов до вікна, чекаючи, поки лейтенант закінчить розмову.

— Бачите, уже вам і легше, — резюмував Юрій, підписуючи Гончаренкові перепустку. — Звичайно, не відразу спокутуєте свою провину, але, думаю, що зрештою все уладнається.

— Я хочу іще чим-небудь вам допомогти, — несміливо зголосився майстер.

— Добре, — відповів Гармаш. — Зайдете днів через три.

Гончаренко взяв перепустку, вклонився Юрієві і навіть незнайомому капітанові, потім, немов не маючи сили залишити цю кімнату, ще раз із благанням і надією глянув на оперативника.

— Вітайте Марину, — попросив лейтенант. Гончаренко радо кивнув головою і вийшов…

— Ну от, — промовив капітан. — Двокімнатна квартира на вулиці Горького. Прописана молода жінка з матір'ю. Обидві фактично живуть у Боярці, в родичів, але зберігають за собою квартиру. Ваші клієнти звили там розпусне кубло. Думаю незабаром накрити їх там. Хочу тільки погодити цю акцію з вами, щоб не зірвати ваших планів. Падлюки які! Мерзотники!

У Юрія перед очима раптом постала Інна. Здавалося, і на неї впала брудна тінь від Божка, немов і її затягли в те кубло. Здригнувся на мить, уявивши дівчину у такому товаристві.

Ні, ні, з нею вони не могли так повестися. Це не наївне дівчисько, яке дасть себе ошукати або спокуситься на гроші. Божко з нею стриманий. Але чому? Навіщо вона йому? Одружуватися, здається, не збирається… Та й повірити в його щиру любов важко. Такі спустошені душі не вміють по-справжньому кохати…

І невже Інна сама не відчуває,