Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

сміх,

Як луна його слова.

 

 

XIX

 

Гуркнув грім. Задрижали нараз

Гір найглибші основи;

І один за одним понеслись

Передтечі Єгови.

 

Піднялася до стропу небес

Чорна хмара стіною,

Мов Ніч-мати насупила вид

Ненавистю грізною.

 

І заморгала бистро у тьмі

Огняними очима,

Забурчала, як мати, що, знай,

На лиху доню грима.

 

Із тривогою слухав Мойсей

Пітьми й блискавок мови,

Ні, не чути ще серцю його

У них гласу Єгови.

 

І ревнув понад горами грім,

З жаху їжиться волос,

Завмира серце в груді... та ні,

Не Єгови се голос.

 

Поміж скелі завили вітри,

Їх сердитії нути

Кліщать душу, мов стогін, та в них

Ще Єгови не чути.

 

Ось із градом і дощ злопотів,

І заціпила стужа,

І в безсиллі свойому душа

Подається недужа.

 

Та ось стихло, лиш води дзюрчать,

Мов хтось хлипає з жалю,

З теплим леготом запах потяг

З теребінт і мигдалю.

 

І в тім леготі теплім була

Таємничая мова,

І відчув її серцем Мойсей:

Се говорить Єгова.

 

«Одурив вас Єгова? А ти ж

Був зо мною на згоді?

І контракт підписав, і запив

Могорич при народі?

 

Бачив плани мої і читав

В моїй книзі судьбовій?

Бачив кінці і знаєш, що я

Не устоявся в слові?

 

Маловіре, ще ти не почавсь

В материнській утробі,

А я кождий твій віддих злічив,

Кождий волос на тобі.

 

Ще не йшов Авраам з землі Ур

На гарранські рівнини,

А я знав всіх потомків його

До остатньої днини.

 

Вбогий край ваш, вузький і тісний

І багатством не блиска?

А забув, що тісна і вузька

І найбільших колиска.

 

Прийде час, з неї виведу вас

На підбої та труди.

Так, як мати дитину в свій час

Відлучає від груди.

 

Тут на полі скупім і худім,

Наче терен на ріни,

Виростайте ціпкі і тверді

До великої зміни.

 

О, я знаю ту вашу ціпку,

Ненаситную вдачу!

Ви б на жизній землі розповзлись

На подобу будячу.

 

Ви б і тілом, і духом своїм

Присмоктались до скиби,

І зловив би вас Маммон у сак,

Як товстючії риби.

 

Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,

Наїдавшися ласо...

Відригаться вам буде повік

Те єгипетське м'ясо.

 

І, зірвавшися з сеї землі

Та розбивши всі карби,

Ви розвієтесь світ здобувать,

Його соки і скарби.

 

Та зарік я положу твердий

На всі ваші здобутки,

Мов гадюку на скарбі, дам вам

З них турботи і смутки.

 

Хто здобуде всі скарби землі

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби духу загубить.

 

Своїх скарбів невольник і пан,

За ціну сліз і крови,

Щоб збільшити їх, мусить він сам

Руйнувать їх основи.

 

І як п'явка, що кров чужу ссе,-

Йому лік, сама гине,-

Так і вас золотий океан

На мілизні покине.

 

В золотім океані вас все

Буде спрага томити,

І не зможе вас хліб золотий

Ані раз накормити.

 

І будете ви свідки мені

З краю світу до краю,

Що лиш духу кормильців з усіх

Я собі вибираю.

 

Хто вас хлібом накормить, той враз

З хлібом піде до гною;

Та хто духа накормить у вас,

Той зіллється зо мною.

 

Ось де ваш обітований край,

Безграничний, блистячий,

І до нього ти людям моїм

Був проводир незрячий.

 

Ось де вам вітчина осяйна,

З всіх найкраща частина!

Лиш дрібненький задаток її

Вам отся Палестина.

 

Се лиш спомин вам буде, лиш сон,

Невгасаюча туга,

Щоб, шукавши її, став мій люд

Паном земного круга.

 

А що ти усумнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То, побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї.

 

Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!»

 

 

XX

 

Ходить туга по голій горі,

Мов туман по пустині,

Сіє думи й бажання свої

По широкій країні.

 

Сипле цвіти й листки, що давно

Вже зів'яли й пожовкли,

Підіймає в душі голоси,

Що давно вже замовкли.

 

Що ще вчора байдужне було,

Нині любе й шановне;

Що ще вчора топтав, оплював,

Нині святості повне.

 

У гебрейському таборі ніч

Проминула в тривозі;

Скоро світ, всі глядять: він ще там,

На скалистій віднозі?

 

Ні, нема! І було те «нема»,

Мов жах смерті холодний.

Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них не годний.

 

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їм смисл життєвий,

Просвітляло і гріло.

 

І безмежна скорбота лягла

На затвердле сумління,

І весь табір мов чаром попав

В отупіння й зомління.

 

Одні одним у лиця бліді

Поглядали без впину,

Мов убійці, що вбили у сні

Найдорожчу людину.

 

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збуваєсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхів,

І за ним парубоцтво.