Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

class="p1" style="">Тут усі зареготались,

А закоханий найгірше.

 

«Закохавсь - та не в дівчині,

А в сусідській повній скрині.

Тяжко працював я, пане,

Поки розлупав її.

 

Тут мене при ній зловили,

Не було що й признаваться.

Засудили на сто буків

І на каторгу на рік».

 

«Гм»,- сказав преславний лицар

І до другого звернувся,

Але сей схилився сумно,

Ані слова не сказав.

 

«Сього, пане, не займайте!

Се канарок і за теє

Йде на каторжні роботи,

Що замного виспівав».

 

«Як то, як то? - скрикнув лицар.-

Чи ж можливо, щоб за спів

На таку тяжкую кару

Хтось судить його хотів?»

 

Знов усі зареготались,

А злодюга мовив: «Бачте,

Спів - то страх погане діло,

Як не впору й не на місці.

 

Сей бідак був конокрадом.

Що ж, і се по людях ходить.

Мудро він провадив діло,

А як схо́пили його,

 

Не було на нього свідка,

Не було знаку, лиш тільки

Край воріт його згубились

Коней крадених сліди.

 

Ну, скажіть, хіба ж се доказ?

Але він, дурний та глупий,

На тортурі сам на себе

Виспівав усе, що знав.

 

Оттакий-то він канарок!

Двісті буків взяв на плечі,

Ще й п’ять літ у «пані Кліпи», 21

А то все лиш за свій спів».

 

«Ну, а ти? - промовив лицар

До слідуючого.- За що

Йдеш до пані Кліпи в гості?» -

«За пусте,- промовив сей -

 

Недостало п’ять дукатів».-

«Я б тобі їх дав і десять,-

Добродушно скрикнув лицар,-

Щоб ти так іти не мусив».

 

«Оттаке! - сказав злочинець.-

Що мені тепер з дукатів!

Так, як тому серед моря,

Що в судні без хліба мре.

 

Якби мав я їх вчасніше,

Я б секретарю від суду

Підмазав був ними руки

І свобідний був тепер».

 

До четвертого зблизився

Дон-Кіхот,- се був поважний

Чоловік сивобородий,

Із задуманим лицем.

 

На лицарське запитання

Він нічого не відмовив,

Лиш зітхнув з цілого серця

І заплакав, як дитя.

 

«Сей дідусь,- сказав за нього

Говіркий його товариш,-

Був, говорять, чорнокнижник,

Небезпечний чарівник».

 

«Ну,- сказав поважно лицар,-

Се вже крайняя дурниця

За ті бабські забобони

Слать на каторгу людей.

 

Се ж, звичайно, прості сплетні

Або дурнота бездонна!

Хоч би сам мені признався,

Що потрафить чарувать,-

 

Я б післав його до чубків,

До шпиталю божевільних,-

А тим, хто його прискаржив,

Я би дав по двадцять п’ять».

 

«О, спасибі вам, мій пане,

За сердечне, мудре слово! -

Скрикнув радісно каторжник.-

Якби-то так думав суд!

 

Ні, я, пане, не признався,

Ні в чому було признаться,

Я наукою займався,

А не чарами, їй-богу.

 

Я робив експерименти,

А ті темні, прості люди

Се взяли за злії чари,-

Суд їх віру потвердив.

 

Мало, мало бракувало,

Щоб на стосі не спалили;

Тільки з ласки на повільну

Смерть осуджено мене.

 

Адже ж ті чотири роки

Каторги мені старому

Та ще й хорому,- се, пане,

Неохибна, певна смерть».

 

Так пройшовши за порядком

Кождого із тих злочинців,

На остатнім, що був ззаду,

Зупинився Дон-Кіхот.

 

Сей був скований подвійно,

На руках мав, крім кайданів,

Ще залізну добру штабу

І на шиї мав обруч.

 

«Ну, а сей що заподіяв,-

Дивувався славний лицар,-

Що в такі перстені й штаби

Запроторили його?»

 

«Пане,- відповів комісар,-

Сей один злочинець має

Більше злого на сумлінню,

Ніж ті інші всі нараз.

 

Се злодюга з біса хитрий,

Тим-то ми для обезпеки

Так його зашпунтували;

Боїмося, щоб не втік.

 

Се був голосний опришок,

Зветься Джінес Пассамонте,

Або, як звичайно кажуть,

Джінезілло Парапілло».

 

«Пане,- скрикнув Пассамонте,-

Я не є вам жадна митка!

Не поганьте мені назву!

Що я вам за Парапілло?

 

Я вам Джінес Пассамонте,

Відтепер на десять літ

Я функціонер державний

Так самісько, як і ви.

 

А ще хто з нас двох вартніший,

Се покажеться, як світ

Прочитає повний щирий

Опис мойого життя».

 

«Се не жарт,- сказав комісар.-

Сей злодюга в криміналі

Написав здорову книгу,

Та й цікава ж, біс бери!»

 

«Е, се ще лиш перша часть,-

Величався Пассамонте,-

Та, дасть бог, скінчу, то буде

Світові що показать.

 

Ну, а ви, мій пане лицар,

Маєте нам дещо дати,

То давайте, бо вже того

Балака́ння нам доси́ть».

 

Оттоді преславний лицар,

Ставши просто, наче тика,

До комісара звернувшись,

Урочисто мовив так:

 

«Слухайте ви, добрі люди!

Хоч за сі чи ті провини

Вас засуджено на кару

Справедливо або й ні,-

 

Та, щоби вам показати,

Що я лицар і недаром

Взяв на себе сюю зброю,

Клявсь нещасних боронить,-

 

Бачачи, що ви нерадо

Йдете там, куди вас гонять,

Ще й заковані та биті,

Всякій людськості на глум,-

 

То до вас, пани жандарми,

Й ви, комісарю вельможний,

Я заношу чемну просьбу:

Випустіть отсих людей!

 

Се ж негарно, негуманно,

Чесним людям недостойно