Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

бога! Подумай, що це ти кажеш?! Менi свiт не милий, менi... - Не доказала, залилася гірки­ми сльо­зами.

- А менi?.. Менi, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце вiд болю як не розiрветься!.. якийсь iрод в йому, мов свердлом крутить... Так ще менi, - на?!.

- Нащо ж ти п'єш, сину?.. Чи воно тобi легшає? Слухай отих братчикiв, що понаводив з собою, то вони тебе під­ведуть!.. вони будуть, поки в тебе буде; а як не стане, то де й дiнуться...

- Не бреши, стара! - перебив її Петро Пацюк.

- Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а менi, ста­рiй, не приходиться!..

- I що то воно за мати, коли йде на сина жалiтися? - пiд­дає Лушня огню Чiпцi. - Хiба то є мати?! Який добрий чоло­вiк скаже путнє слово про неї?!. Не те, щоб покрити сина... Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула, - не чула!.. Нi! вона зараз: ось, мов, який мiй син... Берiть його, люди добрi, та садовiть у чорну!.. Яка ж вона мати?!.

- Бач, що кажуть люди?! - гука Чiпка. - Чуєш, що ка­жуть?!

- Люди?! - сумно, гiрко, з плачем промовила Мотря, - та бiльше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльо­за­ми, замовкла...

Довго ще Чiпка гукав, довго кричав, та, витягши з скри­нi материну нову бiлу свиту, майнув з товариством до Гальки.

Стояла вже пiзня осiння пора. Холодний вiтер ври­вався в побитi шибки й навпростець вiяв у розчиненi дверi, що покинув за собою Чiпка. Мотрi зробилось холо­дно. Устала вона з печi, щоб хоч дверi зачинити. Гляне - в хатi, як у пу­стцi: стiл перекинутий, горшки побитi, скри­ня розчинена... Кинулась Мотря до скринi, - та й охолола... Там усе переве­р­нено, перекидано, порито - i сви­ти немає... Мотря так i впала на скриню!

- Боже ж мiй, боже! скiльки я лiт працювала, скiльки нi­чок недоспала, думок передумала, здоров'я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер - рiдна дитина все по шинках розносила!..

Сльози в три ручiї ллються; жаль та досада давить одурене материне серце... Насилу пiдвелася з скринi.

- Боже! Великий заступниче! - замолилася, здiймаючи руки до бога: - єдина надiя, єдина утiха, - та й та мене оду­рила... Побий же його свята твоя сила, де вiн ступнем ступить, куди вiн лицем повернеться, коли вiн так знева­жив матiр стару! Дай йому, господи, дiждати такої шани та честi вiд своїх дiток...

Та зв'язавши останнє своє збiжжячко в клуночок, пере­кинула через плече, перехрестилася - i пiшла до сусi­ди, ста­рої баби-пупорiзки, що жила недалеко вiд їх дво­рища.

Немає тодi Чiпцi впину, немає заборони, бо й у хатi нi­кого немає... Так, з побитими вiкнами, стояла вона на край села пусткою. А Чiпка - одно гуля, з шинку до шинку сно­ви­гає, та знай тягне з господи все, що тiльки на очi на­ве­рнеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навiть усю одежину. Зосталося тiльки те, що на йому: латан­а свитка, дранi штани, та одним одна сорочка - чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить вiн по селу вiд шинку до шинку, день у день, нiч у нiч; а перед свi­том, як домовик, iде в свою пустку... Нiчого нема!.. Тiльки й зосталося, що в току стiжки недомолоче­ного хлiба...

- Нащо-то в тебе хлiб гниє в стiжках? - раз питає його Лу­шня. - Продай його жидам: усе ж грошi! А то так i про­паде...

- А справдi, - промовив Чiпка.

На другий день кинулись хлопцi вишукувати купця. Чiп­ка шукав свого чоловiка, та не знайшов. Лушня з Пацюк­ом метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чiпка коло стiжкiв.

- Чiпко! - гукнув Лушня ще за двором: - купця ведемо.

- Жида?

- Егеж.

- Жидовi не продам!

- Тю-тю... Чому? Який чорт не купив, то купив, аби гро­шi дав.

- Оже, я жидовi не продам...

- А почому, Овраме, за копу даси? - не слухає Лушня, то­ргується.

Жид пiшов навкруги стiжкiв обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долонi, роздивляється.

- А поцому буде? - питає тодi.

- По карбованцю даси? - каже Лушня. Чiпка стояв одст­бронь коло одного стiжка, та в землю дивився, мi­ркував щось.

- Ой, вей! за цей гнiй? - скрикнув жид.

- А почому ж ти думав?

- По копi с сагом... бiльсе не мозна дати...

- Iди ти к бiсовому батьковiї - одрубав Чiпка та й пi­шов сам до хати.

Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.

- Нi, Овраме, - каже Лушня: - за таку цiну ти нiде не ку­пиш.

- Це не такий хлiб, Овраме, як ти думаєш, - увернув Па­цюк: - це хлiб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як вiн сiявся, як i складався... Тут хiба зверху трохи затекло, а то тобi - як порох сухе... Ось дивись! - та й висмикнув зсереди­ни стога жменю жита.

Жито було справдi добре: колоски товстi, довгi, повнi сухого зерна.

- Ось на, подивись - яке жито!

Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв, i розглядав зерно. Лице його нiчого не виказало - нi похвали, нi огуди; тiльки ледве примiтнi iскорки заже­врiли на одну хвилину в його чорних очах, та й тi потухли... Вiн почухав бороду.

- Не скупись, Овраме, - пристає Лушня: - ми тобi його й вимолотимо, до розуму доведемо.

- Ну, сцо з, не скупися? За вiсцо його бiльсе давати?!

- Як, за вiщо? за хлiб! Глянь: як одно тобi зерно! Чи­сте, повне... немолоте б їв! - Лушня справдi взяв кiлька зерен у рот i жував.

- Та сцо з, по карбованцю?!..

- Та нi, не по карбованцю, - одказує Лушня: - вiн деше­в­ше вiддасть.

- Де з хазяїн? Цому вiн не йде торгуватись?

- Вiн у хату пiшов... мабуть, води напитись... Побiжи ли­шень, Петре, та кликни!

- Чiпко! Чiпко-о! - гукнув Пацюк, до хати йдучи.

- Чого? - подає голос Чiпка з хати.

- Iди ж кiнчать, чи що.

- Я сказав: жидовi не продам.

- Чому?

Чiпка не обзивався. Пацюк пiдождав трохи, Чiпка не виходив з хати.

- Iдiть сюди, до хати! - гукнув Пацюк на Лушню з жи­дом.

Тi