Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

сказала Ліне. — Двері там відчинені. І кіт висить на клямці.

— То вже справа Мортенсена, — заспокоїв її Вістінґ.

Мортенсен кивнув і вийшов з дому.

— Ти звертався до служби охорони? — запитала Ліне. — Мені потрібна сигналізація. Той малюнок висів у кімнаті Амалії. Хтось прокрався у наше помешкання. Хтось побував у кімнаті Амалії.

Надворі завівся фургон Мортенсена. Вістінґ обережно відклав малюнок — ану ж, там збереглися відбитки пальців чи ДНК.

— Я їм обов’язково зателефоную, — пообіцяв він. — Але поки що вам ліпше пожити в мене.

Ліне не протестувала.

Вістінґ підхопив на руки Амалію.

— Ходімо нагору, — сказав він, замикаючи на ключ підвальну кімнату.

— Коли зник малюнок? — запитав Тюле, щойно вони розташувались за кухонним столом.

— Скоріш за все, у неділю, — відповіла Ліне. — Поки ми з Амалією бавилися на дитячому майданчику. Коли повернулися додому, двері виявилися незачиненими. А ти казав, — вона повернулася до батька, — що бачив чоловіка, який виходив з нашого подвір’я.

Вістінґ кивнув. Він помітив його за автомобілем Ліне, який стояв на під’їзній доріжці. Вийшовши з подвір’я, чоловік звернув униз вулицею. Він був одягнений у чорне — ото й усе, що міг сказати Вістінґ.

— Але це було ще до твоєї розмови з Кімом Вернером Пол леном? — уточнив Тюле.

— Так!

— Я перевірив і Томмі Плейма, — вів далі Тюле. — То не міг бути він. Лежить у лікарні від неділі.

— А це ж чого?

— Ще не знаю. Отримав звістку від наших. Значиться під кодом «насильницькі дії», але я ще не говорив зі слідчим.

— Я мушу додзвонитися до Генрієтте, — промовила Ліне, беручи мобільний. — Вона, мабуть, ще в більшій небезпеці, ніж я.

— Тільки ж не кажи нічого такого, що могло б її без потреби налякати, — застеріг Вістінґ.

— Не відповідає… Ти не міг би перевірити поліційні зведення, чи не трапилось чогось.

Вістінґ зайшов на сторінку поліції.

— Її звати Генрієтте Коппанг, — підказала Ліне.

Вістінґ набрав ім’я, обмежив пошук до семи діб. Жодного результату.

— Кому ще можна зателефонувати? Комусь, хто її знає? — запитав він.

Ліне похитала головою.

— Пошукаю її батьків, — запропонував Вістінґ, відкриваючи реєстр населення.

Троє в реєстрі мали таке саме прізвище.

— Її доньку звуть Юсефіна. Їй п’ять років, — сказала Ліне.

Вістінґ знайшов Генрієтте Коппанг, ту, що треба. Мати померла, батько виїхав з країни.

— Глянь, хто батько Юсефіни, — попросила Ліне. — Мені здається, що вони живуть разом.

Раптом задзвонив Лінин мобільний.

— Це вона! — зраділа Ліне й увімкнула голосний зв’язок.

— Привіт! — сказала Генрієтте. — Я бачила, що ти намагалася додзвонитися. Вибач! У мене вдома все догори дригом.

— Щось сталося?

— Та ми купили нове авто, — пояснила Генрієтте. — Ні я, ані мій гаманець не були до цього готові.

Вістінґ посадив Амалію собі на коліна, дозволив бавитися планшетом.

— Я розмовляла, до речі, зі своїм знайомим з поліції, — вела далі Генрієтте.

— І?

— Здається, знайшла того, хто міг би поцупити гроші. Той молодий чоловік, що розбився на мотоциклі, називався Леннартом Клаусеном. Він син політика Бернгарда Клаусена.

Вістінґ присунувся ближче. Ліне глянула на нього, не знаючи, як вести розмову далі.

— Того, що недавно помер? — запитала вона.

— Так!

Вістінґ написав на папірці «Александер Квамме».

— Я теж розмовляла з одним полісменом, який володіє інформацією. Він розповів, що організатором пограбування, очевидно, був такий собі Александер Квамме.

Генрієтте Коппанґ повторила ім’я.

— Знаєш такого?

— Я знаю, хто він. Брала колись у нього інтерв’ю для «Ґоліафа». Не думаю, що він має аж таку вагу в своєму середовищі. У мене склалося враження, ніби він любить вихвалятися. Поліція повелася на це, але більшість справ, у яких його підозрювали, або самі розсипалися, або з нього знімали обвинувачення. Поліція навіть вважала його винним у вбивстві одного пакистанця.

— Ти розмовляла з ним найближчим часом? Про Симона Мейєра?

— Ні, хоча годилось би. Якщо твій інформатор у поліції так каже, то щось у тому, мабуть, є.

— Я радила б тобі утриматися поки що, доки ми не маємо вичерпнішої інформації. Ліпше зосередитися тим часом на особі Леннарта Клаусена.

— Гаразд! Треба довідатися про нього більше, — сказала Генрієтте. — Якщо він вкрав гроші без спільників, то, напевно, заховав у надійному місці. Треба знайти когось, хто міг би про це знати.

— Я спробую розкрутити кількох його друзів, — запропонувала Ліне. — А ти далі покопирсайся у їх середовищі.

— Домовилися! — погодилася Генрієтте і додала: — А в тебе як справи?

Вістінґ помітив, що Ліне трохи розгубилася.

— Добре! — відповіла вона. — Все добре!

— Чудово! Тоді почуємося!

— Як на мене, треба насамперед поговорити з Томмі Плеймом, — сказав Вістінґ, коли Ліне закінчила розмову. — З’ясувати, чому хтось віддухопелив його саме зараз.

— Я тут трохи пошарудів навколо Кіма Вернера Поллена, — озвався Тюле. — Про пожежу на автозаправці не повідомили ні поліцію, ані страхову компанію.

— Підозріло, — буркнув Вістінґ.

— Я ще дещо знайшов, — продовжував Тюле. — У 2002 році Поллен відкупив у Яна Ґюдіма мотоцикл. Отже, вони знайомі. Мабуть, саме він той інсайдер, якого ми так і не знайшли у 2003 році.

Вістінґ захоплювався Тюле: скільки ж то годин він мусив просидіти, копирсаючись у різних базах даних, зате картина почала тепер прояснюватися. Інсайдер завжди був слабкою ланкою.

55

Сонячне проміння навскоси пробивалося крізь жалюзі до лікарняної палати. Один промінь ліг на обличчя і на очі Оскара Тведта, але світло не сліпило пацієнта.

Стіллер підійшов до вікна, перевірив замки. Оскар Тведт моргнув, з перекривленого рота вирвалися булькотливі звуки. За словами доглядальниці, це було все, на що він здатний. Хворий деградував і фізично, і ментально. Попри фізіотерапію та інші реабілітаційні заходи, він дедалі більше скочувався у вегетативний стан. Він міг розплющувати очі й дихати за допомогою апарату дихання, але голосу не мав і майже не реагував на те, що відбувалося навколо. Нагадував ляльку: очі розплющені, обличчя безвиразне, погляд порожній.

Стіллер відчував, що йому треба щось сказати, пояснити свою присутність.

— Я поліційний слідчий, — промовив він гучним голосом, ніби звертався до глухого старигана.

Обличчя чоловіка в ліжку залишалося незворушним. Десь глибоко в темних лабіринтах мозку, можливо, він щось навіть чув і розумів.

— Ми знайшли гроші, украдені в Ґардермуені, — розповідав далі Стіллер. — Усі! Понад 80 мільйонів у нинішньому перерахунку валют.

З рота Оскара Тведта знову забулькотіло. Стіллер підійшов ближче до ліжка. Оскар лежав з викладеними вздовж тіла руками. Сухі долоні, довгі нігті.

— То було перфектне пограбування, попри втрату здобичі, — Стіллер нахилився над пацієнтом. — Боюся, спільники переклали вину на тебе. Вони, мабуть, одностайно вирішили, що, скоріш за все, саме ти вкрав награбоване. На комусь