Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

йому кілька операцій. І нам було потрібно, аби Курт був упевнений, що міс Бартон летить до Ла-Пас, коли в той час вона була зовсім в іншому місці. Курт гадав, що дістав інформацію щодо пересування агента Бартон, а насправді стежив за міс Величко. На відстані їх можна сплутати. Звичайно, ми не мали жодного права ставити під загрозу життя ні в чому не винної жінки. Але ризик був мінімальний, оскільки агент Бартон була потрібна Куртові тільки живою. Тому, коли міс Величко сіла в літак, ми зняли спостереження. Ми уявлення не мали, що бортовий комп'ютер було зіпсовано за кілька хвилин до відльоту й пальне було недолите. Курт зробив перший хід. Це одна частина історії. Інша починається так само невтішно. Коли міс Величко після катастрофи оглянула екіпаж, вона зробила висновки, що пілотів було отруєно, а стюардесу вбито ударом у голову.

— Що? — Меріон аж підскочила. — Це дурниця!

— Ні, місіс Гікслі. Я цілком довіряю судженням міс Величко. Вона як лікар має чудову репутацію, до того ж у неї величезний досвід роботи в екстремальних умовах, тому поставити діагноз без аналізів і знімків вона цілком здатна. Подальше розслідування показало, що вона мала рацію. Також саме завдяки її спостережливості ми визначили, хто саме й коли отруїв пілотів. Це було зроблено перед відльотом. Ми опитали персонал, що чергував вісімнадцятого червня, — а це сотня душ. Ми дістали свідчення, що пілот і штурман перед відльотом пили каву з автомата, а каву їм принесла стюардеса Лінн Келлі.

— Отже, вона їх отруїла. — Брекстона б'є нетерплячка. — Що тут іще?

— Звичайно, отруїла. Але навіщо?

— Може, її найняв той ваш терорист.

— Ні. Наш терорист зіпсував бортовий комп'ютер, це встановлено, тому до баків недолили пального. Навіщо було вплутувати сюди жінку, яка ризикує й сама загинути? Ні, Лінн не знала, що несе отруту. Вона була новенька, це був її перший рейс на цьому маршруті — зазвичай, коли приватний літак бере чартерних пасажирів, його обслуговують стюардеси компанії. Як у каві опинилась отрута? Я можу вам сказати. Горне, введи містера Доббса.

До кімнати входить невисокий чоловік в охайному сірому костюмі. Він трохи безбарвний, та має такий добропорядний вигляд, що навіть апостол Фома повірив би йому на слово.

— Містере Доббс, чи впізнаєте ви когось із присутніх?

— Так. — Доббс чемно схиляє голову. — Упізнаю, звичайно ж. У мене, знаєте, чудова пам'ять на обличчя, бо я працюю з персоналом: аеропорт — велика машина, персоналу багато, але я знаю всіх, бо всіх сам, особисто приймав…

— Так, містере Доббс. Ми впевнені у вашому професіоналізмі. — Сивий трохи кепкує, але зовсім трохи. — То як щодо мого запитання?

— Звичайно, звичайно. Оця молода леді купувала каву в автоматі разом із Лінн. Вони про щось говорили, я бачив. Я чудово запам'ятав той день, бо мені довелося кілька годин підміняти чергового адміністратора, а його стійка якраз навпроти автоматів із кавою та сигаретами. Оця леді була там.

Він показав на Керрі. Та сидить незворушна й холодна. Цікаво, як воно буває, коли тебе ловлять на гарячому? Я не хочу знати.

— І що? — Брекстон примружується. — Що це доводить?

— Ми не в суді, містере Брекстон. Теоретично ваша дружина могла всипати отруту до кави, доки говорила зі стюардесою.

— А могла й не всипати. Це ваші припущення.

— Ні, це тільки один із фактів. Отрута могла бути в каві, і вона була там. У кімнаті для відпочинку пілотів ми знайшли контейнер зі сміттям, у якому були кілька пластикових стаканчиків. На двох із них були відбитки пальців чотирьох людей. І сліди повільно діючої отрути. Минула ціла година, доки пілоти відчули себе хворими. А серед відбитків були й ті, що належали вашій дружині. Вона була танцівницею в клубі «Золотий дракон», її кілька разів затримувала поліція під час облав. Відбитки на стаканчиках збіглися з тими, які є в архіві поліції. Думаю, вона просто підмінила каву, доки розмовляла з Лінн. Містере Доббс?

— Ця леді взяла таку саму каву, що й Лінн, я помітив. Кава стояла на двох невеличких картонних підставках, на столику між автоматами. Власне, я звертаю увагу лише на дії персоналу, розумієте? Тому я й помітив те, що помітив. Лінн не повинна була носити каву, та в кімнаті пілотів зламався автомат, а вона була напрочуд милою дівчиною. Гадаю, пілоти просто попросили принести їм кави — і вона погодилась.

— Дякую вам, містере Доббс. Ви можете йти.

Він виходить під акомпанемент мовчанки. Я наразі бачу в цій версії кілька слабких місць, але ми не в суді.

— Навіщо Керрі це зробила, якщо й сама була в літаку? — Брекстон захищатиме її, я знаю. Можливо, потім подасть на розлучення, але зараз захищатиме. Цікаво, наскільки його вистачить? Більшість чоловіків тікають одразу, цей іще тримається. Робімо ставки. Ще три хвилини — за умови, що Керрі винна.

— Слушне запитання. Чому б вам не запитати місіс Брекстон? Що ви скажете, мем?

— Нічого. Усе це суцільна дурня. Якщо я винна, можете притягти мене до суду, але вам це не вдасться. Найтупіший адвокат не залишить каменя на камені від вашої теорії. Адже я й сама була в тому літаку!

Вона добре тримається. Якщо це правда, то в неї міцні нерви, якщо брехня — ще міцніші. Якби мене звинуватили без вини, я поводилась би зовсім інакше… Але людська натура складна для розуміння, а натура цих азіатів і поготів.

— Можливо, — сивий тонко всміхається. — Ви справді були там. А де був ваш багаж?

— Що?

— Ми знайшли літак. У ньому були речі, що належали пасажирам. Але чому ми не знайшли вашого багажу?

— Можливо, його не повантажили!

— Ні. Його там не було — і бути не могло. — Брекстон наливається люттю. — І ти знаєш це, Керолайн. Чи ти думала, що я захищатиму тебе в будь-якому разі? То май на увазі, цього не буде.

Я виграла. Він умиває руки. Власне, чого ще чекати від добропорядного громадянина?

— Он як?

— Так. Багажу не було, тому що я в останню хвилину наказав тобі сідати в літак. І чим більше ти опиралась, тим дужче я наполягав.

— Чому, містере Брекстон? — Бартон вороже дивиться на старого.

— Тому, чорт забирай, що мені це подобається. — Брекстон зараз лусне від люті.

— Подобається ламати людей?

— Так. Керрі здавалася досить податливою. Знаєте, в кожної людини десь є стрижень, що, власне, й робить її людиною. В одних він на поверхні, в інших — глибоко, але однаково цікаво знайти його та зламати.