Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

люди. Що ж, я не дам їм нагоди випробувати свою мужність і не проллю їхньої крові в пісок на весіллі їхнього капамана.

— Здається, я тут загостювався, — сказав поважно і встав з-за столу.

З’їв я доволі і знав, що не потребую кухля пива, який, наполовину повний, стояв біля підноса. Бачив, як молодики зміряли мене поглядом, коли я підвівся, помітив, як жахнувся один, побачивши меч у мене при боці. Другий встав, наче бажаючи кинути виклик мені вслід, та я бачив, як його приятель ледь похитав головою. Втративши кількісну перевагу, бравий селянський хлопець пропустив мене, щирячись і сахаючись, наче уникаючи забруднитися через мою присутність. Було напрочуд легко проігнорувати цю образу. Я не відступив від них, а просто розвернувся і рушив у темряву, подалі від розваг, танців і музики. Ніхто не пішов за мною слідом.

Я крокував у бік набережної, тим часом у мені наростав потяг до мети. Отже, я недалеко від Трейдфорда, недалеко від Регала. Я відчув раптове бажання приготуватися до зустрічі з ним. Найму на ніч кімнату в заїзді, заїзді з лазнею, скупаюся і поголюся. Хай гляне на мене, на шрами, які мені залишив, і знає, хто його вбив. А пізніше? Якщо я ще житиму, коли настане те пізніше, і якщо хтось мене пізнає, то хай так і буде. Хай стане відомим, що Фітц повернувся з могили, аби звершити королівську справедливість над тим, хто називає себе королем.

Так зміцнивши серце, я проминув два заїзди. З одного долинули вигуки: це могла бути або бійка, або витівки веселого товариства — у кожному разі я там добре не висплюся. У другому запався ґанок, двері криво висіли на завісах. Я вирішив, що це не віщує добре доглянутих ліжок. Вибрав натомість заїзд, на вивісці якого був намальований казанок, а над дверима горів смолоскип, аби подорожній знав, куди йому йти.

Як більшість великих домів у Помі, заїзд споруджено з річкового каменю та вапняного розчину, підлога теж була кам’яною. При кінці кімнати містився великий камін, але там горів лише літній вогонь, його вистачало хіба що на те, аби обіцяний казанок з душениною умлівав на повільному вогні. Попри мою недавню трапезу, душенина смачно мені запахла. При шинквасі було тихо, більшість клієнтури подалася на весільну урочистість капамана. Господар заїзду здавався дружелюбним, але на мій вигляд зморщив брови. Я поклав на стіл перед ним срібняка, щоб його заспокоїти.

— Я хотів би кімнату на ніч і купіль.

Він із ваганням глянув на мене.

— Спершу купіль! — заявив твердо.

Я усміхнувся.

— Жодних проблем, добрий пане. Ще й вбрання виперу, не бійтесь, що занесу бліх у постіль.

Господар неохоче кивнув і послав хлопця-слугу до кухні по гарячу воду.

— Тож ти здолав далеку дорогу? — сказав він із чемності, ведучи мене до лазні позаду заїзду.

— Далеку дорогу, та й не завжди битим шляхом. Але у Трейдфорді мене чекає робота, тож я хотів би справити щонайкраще враження, коли туди дістануся. — Я посміхнувся, кажучи ці слова, задоволений їхньою правдивістю.

— О, чекає робота. Розумію, так, розумію. Звісно, найкраще показатися чистим і спочилим. У кутку горщик із милом, не соромся з нього користати.

Перш ніж він пішов, я попрохав ще дозволу скористатися бритвою, бо в купальні було дзеркало. Він охоче забезпечив мене цим приладдям. Хлопець приніс мені бритву з першим відром гарячої води. Доки він наповнював ванну, я вкоротив бороду, щоб можна було її зголити. Хлопець запропонував випрати моє вбрання за додатковий мідяк, а я був тільки радий погодитися на це. Забрав у мене одяг, зморщивши носа. З цього я зрозумів, що пахнув куди гірше, ніж припускав. Очевидячки, мій перехід через болото залишив по собі більше слідів, ніж я гадав.

Я гаяв час, поринаючи в гарячу воду, щедро милячись м’яким милом із горщика, а тоді енергійно розтираючись, перш ніж сполоснути його. Мив волосся доти, доки піна не стала білою, а не сірою. Після мене вода у ванні була густішою за вапнисту воду з річки. Цього разу я голився так повільно, що затявся лише двічі. Зачесавши волосся назад і зв’язавши його вояцьким хвостом, я глянув у дзеркало і побачив там обличчя, яке насилу пізнав.

Минули місяці, відколи я востаннє себе бачив, а й то у маленькому дзеркальці Барріча. Обличчя, що глянуло зараз на мене, було худішим, ніж я сподівався, і випнуті вилиці робили його схожим на портрет Чівелрі. Біле пасмо волосся над моїм чолом зосталося, воно мене старило й нагадувало про слід, залишений росомахою. Лоб та щоки засмагли під літнім сонцем, але на місці зголеної бороди обличчя було блідішим, тож нижня половина шраму на щоці здавалася помітнішою за верхню. Наскільки я міг розгледіти свої груди, ребер у мене наче побільшало. Там, звісно, були м’язи, але жиру замало, щоб змастити сковорідку, — як казала колись кухарка Сара. Постійні мандри і здебільшого м’ясний раціон залишили на мені свій слід.

Я відвернувся від дзеркала, криво посміхаючись. Мої побоювання, що перший стрічний, який бачив мене раніше, негайно мене розпізнає, розвіялись, як дим. Я й сам насилу себе пізнавав.

Одягся у зимові речі, щоб дістатися кімнати. Хлопець-слуга запевнив, що решту мого вбрання повісить біля каміна і зранку доставить просушеним. Показав мені мою кімнату й залишив із побажанням доброї ночі та свічкою.

Кімната була скупо обставлена, зате чиста. Там стояло чотири ліжка, але я був єдиним гостем, що мене тішило. Одне вікно, на літо з відчиненими віконницями і незанавішене. Від річки віяв нічний вітерець, заповнюючи кімнату прохолодою. Якийсь час я стояв, вглядаючись у темряву. Дивлячись угору річки можна було розгледіти вогні Трейдфорда. Це було велике місто. Вогні кидали ясні плями на дорогу між Помом і Трейдфордом. Тепер я перебував у густо заселеному краї. «Просто щастя, що подорожую сам», — твердо сказав я собі й відштовхнув геть укол втрати, яку відчував щоразу, подумавши про Нічноокого. Закинув свій клунок під ліжко. Покривала на ліжку були грубими, але пахли чистотою, так само як і набитий соломою матрац. Після місяців спання на землі постіль здалася мені майже такою ж м’якою, як і моя давня перина в Оленячому замку. Я задув свічку і вклався, сподіваючись одразу ж заснути.

Натомість вдивлявся у темну стелю. Десь здалеку долинав веселий гамір. Зблизька — вже майже забуті звуки: скрипіння, з яким осідав будинок, шум людських рухів у інших кімнатах заїзду. Вони непокоїли мене, як ніколи не непокоїли шум вітру у вітті дерев чи хлюпання річки поблизу мого привалу. Я боявся істот власного виду куди сильніше, ніж будь-яких загроз у світі природи.

Мої думки помандрували до Нічноокого, аби впевнитися, що він робить і чи в безпеці він цього вечора. Я почав шукати його Вітом, але стримався. Завтра буду в Трейдфорді, маю зробити те, в чому він мені не допоможе. Ба більше, я був на території, куди він не зможе безпечно до мене дістатися. Якби завтра я добився успіху, вижив і рушив до гір шукати Веріті, то міг сподіватися, що він мене згадає і приєднається до мене. Але якщо завтра я помру, то краще йому бути там, де він і був. Хай спробує пристати до власного племені, хай має власне життя.

Дійти цього висновку й розпізнати правильність мого рішення було дуже легко.