Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

у снігу, скиглячи і перекочуючись на спину, підставляючи Йому м’які беззахисні животи…

Невже Пойнтсмен відмовився від них на користь однієї невипробуваної піддослідної людини? І не думайте, що він не має сумніву щодо законності цієї, м’яко кажучи, схеми. Нехай вікарій де ла Нюї переймається її «правильністю», він штатний капелан. Але… як щодо песиків? Пойнтсмен їх знає. Вміло відмикає замки їхньої свідомості, у них нема таємниць. Пойнтсмен вміє довести до божевілля, а тоді за допомогою відповідних доз бромідів повернути до попереднього стану. А от Слотроп…

Отже, павловець перебуває у своєму кабінеті в стані сильного збудження, стривожений, постарілий. Було б добре задрімати, але не вдається. Видно, у дитини тоді виробляли не просто умовний рефлекс. Як він міг бути лікарем так довго і не розвинути рефлексу на певні умови? Він добре знає: річ не лише в цьому. Спектро мертвий, а Слотроп (sentiments d'emprise[191], старий, тут обережніше) був зі своєю Дарлін лишень за кілька кварталів від Св. Вероніки — за два дні до.

Коли зі страхітливою регулярністю події відбуваються одна за одною, то, безперечно, не одразу доходиш висновку, що має місце причина-та-наслідок. Але шукаєш механізм, аби щось второпати, намацуєш, проводиш скромний експеримент… Цим він завдячує Спектро. Навіть якщо юридично американець не вбивця, він хворий. Необхідно простежити етіологію, розробити лікування.

У такій справі, і Пойнтсмену це відомо, є небезпека спокуси. Через симетрію… Знаєте, симетрія й раніше водила його манівцями: з деяких результатів аналізів… випливало, що механізм повинен мати дзеркальний відповідник — «іррадіювання», наприклад, «взаємну індукцію»… а хіба хтось колись припускав, що вони існують, бодай один із них? Можливо, так буде і цього разу. Але як же його тепер гризе симетрія двох таємних видів зброї, Ззовні, у Бліці, ревіння V-1 і V-2, одне — реверс іншого… Павлов показав, як можна переплутати дзеркальні образи Всередині. Поняття протиставлення. Але яка нова патологія чаїться Ззовні тепер? Що за розлад у подіях — в Історії — може створити симетричні протилежності, схожі на цю автоматичну зброю?

Ознаки і симптоми. А якщо Спектро мав рацію? А чи можуть Ззовні та Всередині бути частиною одного поля? Якби тільки по-чесному… по-чесному… Пойнтсмену треба шукати відповідь на межі… хіба не так… у корі головного мозку лейтенанта Слотропа. Хлопець страждатиме — до певної клінічної міри буде, певно, знищений, — але скільки інших людей сьогодні страждають задля нього? Хай Бог милує, але щодня у Вайтголлі зважують і приймають ризики, порівняно з якими цей видається майже банальним. Майже. Тут є щось надто прозоре і вертке, не вхопишся — Відділ Псі міг би говорити про ектоплазму, — але Пойнтсмен добре знає, що ліпшого часу не могло бути і що конкретний об’єкт для досліду у нього в руках. Треба хапати негайно або приректи себе на ті самі камінні коридори, а чим це закінчується, він знає. Але необхідно залишатися відкритим — навіть бути готовим до того, що хлопці з Відділу Псі мають слушність. «Усі ми маємо слушність, — записує він у щоденнику, — можливо, у всьому, що пропонуємо, або навіть і більше. Хай би що ми виявили, не треба сумніватися, що з погляду фізіології, історії він є чудовиськом. Нам не можна втрачати над ним контролю. Думка про те, що після війни він зникне у людському морі, сповнює мене глибоким і непогамовним жахом…»

□□□□□□□

У ці дні ангельських з’яв і вісток Керрол Евентир дедалі більше почувається жертвою свого недоладного таланту. Як одного разу висловилася Нора Додсон-Трак, «розкішної болячки». Ота болячка виявилася пізно: мав уже 35, коли якось вранці на Набережній, між двома штрихами пастельного олівця вуличного художника, помаранчево-рожевого, майже бежевого, і десятком худющих постатей, жалюгідних обірванців, які вдалині зливалися із залізними конструкціями та річковим туманом, ні сіло ні впало хтось з іншого світу заговорив через Евентира — настільки тихо, що Нора ледь вловила той шепіт і не збагнула навіть, яка душа ним оволоділа і його використала. Тоді не вдалося. Частково німецькою, деякі слова вона запам’ятала. Хотіла спитати у свого чоловіка, з яким мала здибатися пополудні в Сурреї, але приїхала пізно, тіні на величезному лузі — чоловіки й жінки, собаки, димарі — дуже довгі та чорні, на краю серпанку ледь помітна у призахідному сонці пляма охряного пилку у вигляді віяла — від олівця, вихопила його з дерев’яної скриньки вуличного художника і борзенько, спритно крутнувшись на носку черевичка, не відриваючи руки від тротуару і розкришуючи вохру, намалювала велику п’ятикутну зірку трохи вище за непривітну геліотропно-аквамаринову подобу Ллойда Джорджа, вхопила Евентира за руку і затягла до центрального п’ятикутника під плаксивий вереск чайок, що кружляли над головою, ступила у п’ятикутник сама, інстинктивно, по-материнському, як з усіма, кого кохала. Пентаграму вона малювала аж ніяк не жартома. Безпеки забагато не буває, зло завжди поруч…

А чи відчував він уже тоді, як вона починає відступати… чи покликав когось з-за Стіни, аби якось утримати? Через його пробудження вона тоне, його погляд на світ подібний до вечірнього світла, коли протягом небезпечних, ну, десь так десяти хвилини нічого не вдієш: вдягни окуляри, запали лампу, сядь біля західного вікна, але воно вислизає, ти продовжуєш втрачати світло — цього разу, можливо, назавжди… непоганий час, аби навчитися здаватися, слабнути, як світло або яка-небудь музика. Його єдиний дар — ота капітуляція, а після він нічого не може згадати. Іноді, дуже нечасто, відбувається що-небудь дражливе, не слова — аура смислів навколо слів, які його вуста, вочевидь, вимовили, і вони затримуються — якщо затримуються — на якусь мить, ніби сни, які не втримаєш і не проявиш, і ось вони вже зникають. Відколи прийшов до «Білої візитації», Ролло Ґроуст зробив йому безліч електроенцефалограм, все у нього як у нормального дорослого, за винятком того, що, може, раз чи двічі приблудився 50-мілівольтний сплеск від скроневої частки, то від лівої, то від правої, без жодної схеми — останніми роками у середовищі фахівців тривали суперечки, направду, ніби про ті канали на Марсі — Аарон Троустер присягається, що бачив обриси повільних дельта-хвиль з лівої скроневої частки і підозрює пухлину, а минулого літа Едвін Трікл помітив «чергування сплесків-хвиль, притаманних пригніченій малій епілепсії, дивовижно повільніших, ніж звичайні три за секунду», — хоча, треба визнати, напередодні Трікл провів цілу ніч у Лондоні, пиячив з Алленом Ламплайтером і його картярами. Але менше ніж за тиждень «хрущі» дали Ламплайтеру шанс глянути на Евентира з іншого боку і переконатися, що він є саме тим,