Читати книгу - "Майстер корабля"

ми знаємо, що воно допіру від нас пішло. Давайте хоч подивимось, що цінувати велить мудра давність.

Я відломив бога від його трону. На стіл випало кілька речей: папір із значками, троє трісочок і зернятка і рижу. Жодного камінчика. Ми уважно розглянули все, що знайшли.

— Риж — праця, їжа і продовження життя. Трісочки — вогонь, якого можна здобути тертям дерева об дерево, це те, з чого треба починати, виходячи в путь. Папір — молитва.

Свічка в пляшці догоріла до краю.

Ми рушили йти з каюти, бо там одразу стало так задушливо й тісно, що можна було задихнутися. Закортіло вийти на палубу, стати проти вітру і притулитися плечем до мачти. Проходячи повз кухню, ми почули сміх дівчини і голосну мову Богдана, який щось розповідав.

Біля борту стояти було зручно. Він злегка похитувався, ніби сідло, коли дише кінь. Безліч зір віддзеркалювалося в темній воді. Ліхтар на марсі блимав, на нього подував вітер. Раптом я взяв Сева за руку й підвів його до світла. Він не заперечував, здивовано і запитливо поглядаючи на мене.

— У вас є шрам? — запитав я, закочуючи рукав на його лівій руці.

— Який шрам?

Але я вже бачив, що тіло було гладеньке, аж до ліктя. Я сам бачив, що шраму на цій руці не було ніякого. У мене завихрилися тисячі думок. “Значить, не він? — думав я. — Значить, інший?” Я відчув, що я безпомічний, як немовля. Дивна річ — мені і на думку не спало з'ясувати щось Севові. Ми відійшли знову в тінь,

Нашу увагу відтягли на себе нові люди. Їх було двоє. Обережно вони перелізли через борт і опинилися на палубі. Ми не сходили з місця, дослуховуючись до їхніх намірів. Вони зупинилися близько біля нас.

— Глуши і тікай, — сказав один.

Я впізнав голос отамана рибальської ватаги, якого ми побили за Полю.

— Скільки їх там? — запитав другий.

— Один Богдан. Старого моряка я бачив на березі.

— Треба було зброю взяти.

— І так подужаємо. Раз видужав від мого ножа, а вдруге — не встане.

Після цих слів я відчув, як болить мій шрам. Рука моя піднеслася в повітрі, і, не тямлячи себе від гніву, я ударив кулаком рибалку. Він похитнувся, але я з лівої руки вирівняв його. З несподіванки вони обоє не захищалися. Поки що перемога була за нами. Захопившися гонитвою, ми не помітили весла, що лежало на палубі, і попадали всі через нього. Мені пощастило одскочити набік, а Сева схватили і почали м'яти рибалки. Я з розпачу ухватив весло і замахнувся так, ніби хотів перебити рибалку надвоє. Весло зачепилося за ванту, ударилося об мачту, переломилося, шматок весла полетів угору вище всіх рей, а шматком — я таки вдарив того, на кого намірявся. Він заскавучав від болю і покотився по палубі. У цей момент перший шматок весла, падаючи згори, розбив і погасив ліхтар. Я покинув свою зброю, непотрібну в темноті, і помацки став шукати в клубкові людей Сева. Він боровся з другим рибалкою. Здавалося, що хтось молотить на палубі горох. Я простяг у напрямку до борців руки й одержав кілька добрих стусанів у щелепи. Я відскочив, кленучи свою безпомічність. Машинально став шукати по кишенях сірників і намацав електричний ліхтар, з яким я прийшов на бриг. Я обережно направив його на поле бою, — туди, звідки чулося гупання кулаків. При світлі я побачив, що той, кого я ударив веслом, повзе до борту, а другий бореться з Севом. Я дав першому цілковиту змогу втекти, поспішивши сам на поміч до Сева. Ми вдвох хутко втихомирили рибалку. Він став проситися, лежачи долі і спльовуючи кров з рота. Ми з Севом одійшли від нього, і я погасив ліхтарика.

— Рахую до трьох, — сказав я, — забирайтесь моментально за борт.

Через півхвилини, повівши ліхтариком по палубі, я освітлив лише порожнє місце. Ми знову залишилися самі. Було зовсім темно стояти біля борту, тісно притулившися один до одного. Сев часом плював за борт і витирав хусткою обличчя. Вітер став дмухати дужче. Але задуха почувалася, як перед зливою.

— Товариші, — пролунав над палубою голос Богдана, — ви знаєте, як звали китайця? Сін-Бао звали його. Аж тепер я це згадав.

Чути було, як Богдан ішов по палубі. Ми почули його лайку.

— Знову вітер ліхтаря погасив! Сказився він, чи що — на мою голову? Який уже раз доводиться запалювати!

Ми гукнули на Богдана. Він підійшов і став поруч нас.

— Яка тиха і спокійна ніч, — сказав він, — ніби зовсім немає ніде людей. Я думав, що ви давно вже поїхали на берег.

Ми не відповіли нічого, тільки Сев витер щось з обличчя. Хазяїн трамбака підпливав до брига човном і простягав свій голос аж до парусів, запитуючи небо, куди міг подітися корабельний ліхтар. Я відгукнувся до нього, а Богдан поліз світити вогонь на марсі.

— Чорт! Ліхтар розбитий!

— Там у каюті є інший, — порадив йому хазяїн трамбака, — громадяни, хто з вас хоче на берег? За одним заходом я це й зроблю.

Сівши в човен і відштовхнувшися від брига, ми побачили, як на палубі з'явилося світло. Богдан ніс ліхтар, а за ним, як тінь, ішла дівчина. Коли вже ми були близько від берега, ліхтар почав підноситися по вантах вище й вище і зупинився на марсі. Рівний вогник його один пробивався крізь ніч. Все інше вкривала чорна шарудлива мантія ночі.

XIX

Сиве волосся до чогось зобов'язує. Я виконав це зобов'язання. Осінь і зиму я сидів біля моєї кани, пригадуючи минуле. Тепер уже літо. Кани немає потреби топити. Майк і Генрі одвідали мене на зламних точках мемуарів: коли осінь зустрічається вночі з зимою і коли весна переборює зиму. Мої сини як зима і весна. Старший — меткий і проворний, як задерикуватий зимовий день. Молодший — неврівноважений, як весняна повінь. Його я чекаю побачити швидко з подругою, бо я відчуваю в його рядках жіночі впливи.

Кана моя чорніє без вогню, її паща, де звично підстрибували, гойдалися, перебігали і гомоніли вогники, виглядає, як беззубий