Читати книгу - "Біжи або кохай, Люсі Лі "

Глава 14

- Арино, до себе у кімнату, швидко! – навіть не дивлячись у мій бік, гримає. - А ти! – дивиться вже на бідну тітку Софу, злісно блискаючи очима.

- Стас! Вона не в чому не винна, це я її попросила, — відмерши, закриваю собою жінку. - Хотіла більше дізнатися про тебе, — хрипко промовляю, нарешті ловлячи розгублений погляд потемнілих очей на собі. 

- Навіщо тобі це? - здивовано перепитує, низько опустивши підборіддя, та уважно дивлячись в мої очі. 

- Щоб краще зрозуміти з ким насправді маю справу, — з викликом випалюю йому в обличчя, та чую за спиною зляканий стогін тітки Софи. Мабуть, я знову перегинаю палицю. 

- За таку зухвалість мені слід тебе покарати, Арі-іно, — одразу потемнівши в обличчі, загрозливо тихо вимовляє чоловік. 

- Я вже покарана тим, що знаходжуся поряд із тобою на одній території, — зціпивши зуби, в'їдливо промовляю. 

 - Не треба зі мною гратися, дівчинко, — дивиться на мене з-під лоба, та робить стрімкий крок до мене. - Я досі був досить ніжний до тебе, та мабуть, мав неуважність, змусити тебе думати що зі мною можна так зухвало поводитись, — ще один крок, і чоловік нависає наді мною, небезпечно, моторошно, гнітюче. Я ледь стримуюся, щоб не відступитись назад. - Тому сьогодні маю намір більше не шкодувати тебе, та почати робити те що дійсно приносить мені неймовірне задоволення, — нахилившись нижче, та недобре вишкірившись промовляє мені в обличчя, навіть не торкаючись мене. Але одного його напору та присутності досить, щоб відчути цю його всепоглинальну міць. Що відходить від нього, та майже спалює. 

- Що ти маєш на увазі? - ледь тримаючись, хрипко видихаю. Бо мені дійсно лячно. 

- Побачиш, крихітко, — так само хрипко видихає, майже торкаючись мого обличчя вустами. - Можливо тобі теж, сподобається, — блиснувши очима, розтягує чуттєві губи у глузливій посмішці. - Але я не обіцяю …

На цей раз я вирішила закінчити наші перемовини, та просто промовчати. І хоч усередині все й кипіло від обурення, та гнітючого передчуття, я стримала себе. Хтось же повинен бути розумнішим. 

Тим паче судячи з блідого обличчя тітки Софи, її, господар налякав навіть більше за мене. Хоча після нашої сутички, він навіть уваги на неї не звернув, та мовчки пішов. 

Дорогою до своєї кімнати, я очікувано натрапила на Ната. Який вже стеріг мене біля входу до моєї спальні.

- Арино, що трапилося? - Склавши руки на грудях, та перегороджуючи мені дорогу, гнівно поцікавився. - Чому знову репетував Корецький? Тебе і на хвилину залишити не можна, щоб ти чогось не накоїла. 

- Що сталося?! - перепитую, миттю спалахнувши гнівом, бо ще не відійшла від сутички з Корецьким. - Та у вас тут що не зроби, все не так. Не так одяглася, не то сказала, не туди пішла, — випалюю хлопцеві в обличчя. - А не пішли б ви всі до дупи! - блискаючи очима, голосно проговорюю свою гнівну тираду, так, щоб ще й почув цей покидьок Корецький.

Нат змінюється в обличчі, навіть очі темнішають, але не відповідає мені, помітно стримуючись. В цей момент чую як у низу щось гучно гримає. Ніби стілець об стіну кинули. Мабуть, Корецький все-таки почув останні мої слова. І це його зачепило. Ой леле.

Ну і навіщо я знову всіх, та себе завела? Ще й на Ната пару спустила, тепер навряд чи допомагатиме мені у чомусь. 

Відчуваю якщо так діло піде і далі, мене швидше за все прикопають десь у саду, по тихому, під кущем. Але може воно буде і на краще. Все одно, не життя це, а суцільні муки.

Погано тільки, те що після розповіді тітки Софи я по наївності щиро перейнялася до свого мучителя. Навіть певною мірою пожаліла його бідолашного. Адже мені, як нікому, відомо що таке жити без батьків. А особливо пережити смерть найближчої людини. А він ось як? Швидко мене із забуття виштовхнув. Не вартий він того, щоб його шкодували. Демон, він і є — демон. 

Ці міркування, остаточно зіпсували мій і так поганий настрій. І я вирішила заспокоїти себе, прийнявши теплий душ, та лягти спати. Хоча сну не було, не в одному оці. Або від того, що у день виспалася, або від переживань, що охопили мене.

І ось коли я вже нарешті задрімала, у двері гучно постукали. 

- Увійдіть, — промовила невдоволено хрипким від сну голосом.

- Спиш? - До моєї кімнати увійшов похмурий Нат.

- Вже ні, — в'їдливо відповіла, та ледве стрималася, щоб не закотити від роздратування очі.

- Слухай Арино, — хлопець підходить ближче до мого ліжка, та сідає у крісло поряд. - Я не знаю, що ти знову таке наробила, але Корецький досі рве і мече. Він злий як чорт, та через цю твою сьогоднішню витівку дісталося всім, — Нат говорив тихо, та його очі збуджено блищали.

- Та нічого такого я не наробила, — ображено буркочу. - Просто Софа мені трохи розповіла про його минуле, та й усе…

- А що саме вона тобі розповіла? – подавшись ближче, та помітно напружившись, перепитує.  

- Та я ж кажу, нічого такого, — роздратовано уточнюю. - Показала кілька дитячих фото, по моєму проханні, та й усе. 

- Я знаю, що ти не любиш слухати порад Аріна, — звівши брови, та важко видихнувши, промовив Нат. 

- І з чого це ти взяв? - Миттю перебиваю. - Слухати навіть дуже, а от прислухатися, це вже інша річ. - філософськи додаю.

- Ну не суть, — роздратовано відмахується. - Просто не треба копати під Корецького, спробуй змиритися зі своїм положенням, та й усе. Чим швидше йому набридне з тобою гратися, тим раніше він тебе відпустить. Розумієш мене? Та ще й грошей дасть на додачу, щоб не розбовкувала ні про що. Стільки, що тобі на кілька років безбідного життя вистачить. Треба лише деякий час потерпіти. 

- Ти що знущаєшся з мене? - обурено випалюю, та підірвавшись, сідаю у ліжку. - Я що схожа на повію?

- Якби була схожа, ми із тобою зараз про це не розмовляли, — якось ображено буркоче. 

- Та і звідки тобі відомо, що він саме так зробить? 

- Повір, відомо, — підтиснувши губи, відповідає. - Ну, і раз вже на те пішло, хоч Стас якщо дізнається, що я проговорився, голову мені знесе, я дещо розповім. Але обіцяй, що це залишиться між нами?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍