Читати книгу - "Невдячна іграшка 18+, МАРСА ЧАУНІК"

– Думаю, ти помиляєшся. Я чудово тебе чую.

– Чути може і чуєш, але чи дослухаєшся? Як вважаєш?

– Ну можливо не завжди. Але тільки тоді, коли ти перегинаєш палку, – впевнено кажу, переконана, що так воно і є. 

– Точно впевнена? – серйозний погляд, метання стріл, між нами все ще запекла боротьба. Я не здаюся, Маєвський не уступає. Вирішую переконати.

– Зрозумій, Стасе, я тобі не іграшка, якою можна керувати, смикаючи за нитку, – витягую руки перед себе. – Як бачиш, ниток немає. Де вони? 

– Валю, будь ласка, не вигадуй. Я ніколи не вважав тебе іграшкою. Я рахуюся з твоєю думкою. Просто з досвіду знаю, як краще вчинити в тій чи іншій ситуації. Я хвилююся за тебе, дівчинко. І вже тисячу разів казав тобі, що відповідальний за тебе, тому не маю права допустити проколу, зрозумій.  

– Припустимо. Але вчора, Стасе, що це було? Яка муха тебе вкусила, поясни? Що це за категоричність, ультиматум? 

– Так, можливо вчора я трохи переборщив. Але я знаю, що ти точно в безпеці й тобі нічого не загрожує тільки коли я поруч, коли ти в полі мого зору, розумієш? А за вчора пробач…

– Добре, проїхали, – окидаю його суворим поглядом, хоч всередині чомусь тріумфую. Ще не зовсім впевнена, але здається Стас не говорить мені всієї правди. Вчорашня його поведінка точно не пов'язана з моєю безпекою. Здається, тут щось інше. А що, ще треба розібратися. Схибити не можна. Бо якщо це те, що мені уявляється, то це геть інша пісня, і мені це подобається.

– Валю!

– Слухаю тебе уважно, Станіславе Максимовичу та обіцяю почути, – цього разу я серйозна, як ніколи.

– Валю, будь ласка, перестань! – бачу, що нервує, ба навіть злиться глибоко всередині, тільки не розумію на себе, чи на мене, однак старається цього не виказувати. Але я вже трохи навчилася його прораховувати.

– Та кажи вже нарешті, що треба, – вдаю нетерпіння. 

– Добре. Валю, послухай, завтра я хочу познайомити тебе з Меланією Грабовською ближче. Хоч я певен, що ви перетинались в минулому. Але ти сама казала, що мало її пам'ятаєш. Ми поїдемо в один заміський комплекс на весь день. Там є ресторан, басейн, сауна, SPA, невеликий корт і навіть зоопарк та кілька коней. До речі, ти катаєшся на конях?

– Колись каталась, ще в дитинстві. У мого татка був свій кінь, а для мене він планував придбати, але не встиг.

– Вибач, я не знав цього.

– Та нічого, то було давно. Я з радістю покатаюся на конях, але для початку мені все ж буде потрібен інструктор. А це ти класно придумав, – мені й справді подобається його ідея такого відпочинку. І познайомитись з Грабовською дуже хочеться. Мені цікаво дізнатись, що він у ній знайшов, і чим вона його так зачепила. Можливо вона й справді настільки класна, що Стас втратив голову. От завтра й побачу, можливо. 

– Буде тобі інструктор, обіцяю. Радий, що ти не сприйняла мою ідею в штики. Валю, ще добре було б зібрати речі. Може ти відразу погодишся переїхати в дім до Меланії? – Стас говорить так обережно, наче боїться наврочити. Кумедний. Якщо я вже підписалася на цю авантюру, то чому б не переїхати відразу. Яка різниця: днем швидше, днем пізніше. Для мене це вже не має жодного значення.

Скоро й так розпочнуться заняття, і ми майже не будемо бачитися з тою Грабовською. Думаю, якщо вона така ділова та ще й кандидатка в мери, то навіть вечорами навряд чи часто буває вдома. До повноліття якось переживу, а там у мене почнеться геть інше життя, надіюсь. А може ми з нею якраз подружимось? Хоча навряд. Подивимось.

– Добре, Станіславе, жодних проблем. Якщо так треба, то переїду. Не хвилюйся. Ми ж домовились. А ти?

– А що я? Я вже довший час там живу. Ми одружуємося, чи ти забула? 

– Та не забула я, я просто взагалі цього не пам'ятала. Навіщо? – удаю таку байдужість, і, здається, це його зачепило, геть невеселий, а посмішка зовсім зійшла з лиця. Я удаю, але насправді на душі чомусь так кепсько. Блін, ну чому все так.  Чому він дістався їй, чому так поспішив. Я ж виросту, і це буде скоро, дуже скоро, а тоді… Ех, Стасе!  Дивлюся на нього й думаю про все це. Станіслав теж про щось задумався. Мовчимо. 

– Чого такі кислі мармизи, – Віталік з'являється у дверному пройомі. – Морозиво скисло, чи що?

– Ну й жартівник же ти, – кидаю  чергову фразу. Нічого путнього не спало на думку. А Стас мовчить, тільки зиркає то на мене, то на Віталіка. 

– У мене новина. Я їду на змагання в Загреб. Міжнародний турнір з карате. Мене не буде майже тиждень. Валентинко, не хочеться розставатись, але для мене це важливо. На наступні змагання ти вже точно поїдеш зі мною. А тепер ти залишаєшся тут під патронатом Станіслава. Я йому вірю! Братику, я можу тобі довірити свій скарб на цей тиждень? Впораєшся, не підведеш? – Віталік говорить так серйозно. І радісно, й сумно одночасно. Розумію, що йому не хочеться розставатись зі мною, але змагання йому важливі. Він це озвучив. І я його чудово розумію. У Стаса ж задоволена мармиза, а я не тямлю, не знаю, як я маю на все це реагувати.