Читати книгу - "Подружжя мимоволі, Олена Гуйда"

РОЗДІЛ 22

Тайраш

Тайраш був трохи не в собі. З ранку все почалося якось не так, як мало б.

Тяжіння. Драконяче тяжіння, якого не повинно бути. Не могло бути. І точно Тайраша не повинно тягнути до Шейлін. І все ж…

Вранці він насамперед вирушив у холодний душ. Довго стояв під крижаними струменями води, щоб позбавитися бажання і поганих думок. Близькість дружини неправильно якось впливала на Раша. Тобто це він вважав, що неправильно!

А насправді... Насправді Раш не міг зрозуміти, з чого це все з ним тепер відбувається? Невже це бажання Аргріма? Чи причина в тому, що сам Раш уже значний час не торкався жодної жінки? Чи все ж таки причина в Шейлін?

Такими темпами, до розлучення він точно збожеволіє!

"Це тут!" – упустив Аргрім, відволікаючи лієра Хеймара від думок, що гризуть його, і почав знижуватися.

Благо хоч дракон не намагався вправити Тайрашу мізки. Мабуть, розумів, що йому й так нелегко.

Потужні лапи вдарилися об сухий гарячий пісок, через що в повітря піднявся стовп пилу.

І тільки коли осів пісок, що злетів, дракон кілька разів пирхнув, прочистивши ніздрі, і зміг озирнутися.

Асфаханська пустеля – царство вітру, піску та палючого сонця. Вотчина пустельних драконів і скарбниця найдавніших таємниць Імперії. Здається, саме так відгукувався батько про ці місця.

І Раш сподівався побачити тут ціле місто з червоного каменю чи… будь-що, але не те що відкрилося йому.

Нічого тут не було.

Тяглися нескінченні бархани. Вітер, що підхоплює жменю піску і ніс його до наступного бархану, а потім далі...

І жодного будинку. Жодної мізерної хатини. Нічого.

«Мені здається, чи ти заплутався у координатах?» – подумки запитав Раш.

Перетворюватися вони не поспішали. Десь усередині тліло погане передчуття, яке ще звати – драконячою інтуїцією. І здавалося, що не так усе тут добре та гладко.

"Ні!" – коротко відповів Аргрім, не поспішаючи ні злітати, ні кудись іти.

«Отже, я неправильно зрозумів записи!»

«Правильно! Я знаю це місце!

Рашу стало недобре. Сам Тайраш точно тут ніколи не бував. Не може бути такого, що драконяча сутність пам'ятає більше людської. Так не буває. Чи буває? Тоді що знає його дракон? І чому саме він?

«Навіть якщо тут щось і було колись, то його тепер немає й близько. Думаю, що ми даремно прилетіли!” – У думках Раша прозирала досада.

Може тому, що він надто багато чекав від цієї подорожі?

"Мабуть!" – втомлено відгукнувся Аргрім, переступив з лапи на лапу, збираючись знову піднятися в небо.

І цієї миті пісок почав провалюватися. Аргрім змахнув крилами, але злетіти не виходило на хисткому ґрунті, а тільки швидше його затягував пісок.

І все, що можна було зробити – перетворитися.

Сніп червоних іскор злетів у небо за мить до того, як один самовпевнений дракон зник у сухому гарячому піску Асфаханської пустелі.

Тайраш не міг ні вдихнути, ні розплющити очі. Здавалося, що його пісок, стиснувши з усіх боків, намагався розчавити, стерти з лиця землі.

У голові металися уривки заклинань, але для активації треба було хоч пальцем поворухнути, а не виходило.

І несподівано прийшло усвідомлення того, що відбувається. Отак він закінчить життя? Ніхто не дізнається, де саме шукати кістки Тайраша Хеймара – спадкоємця найдавнішого роду Імперії. Натомість Шейлін отримає таку бажану свободу.

Несподівано тиск піску ослаб. Тайраш не відразу зрозумів, що його винесло до якогось погано освітленого приміщення, може, печери. Не відразу зміг розплющити очі, що сльозилися, горіли вогнем.

– Навіщо ти тут, Хеймаре? – почувся скрипучий, як сам пісок Асфаханської пустелі, голос.

Раш труснув головою і, подумав було прочитати заклинання, щоб позбутися піску, але вирішив не ризикувати. Мало як тут сприймуть його магію. Тому просто протер очі і навіть зміг їх розплющити.

Місце, куди його занесло, було дуже схоже на те, що він собі уявляв – тільки воно знаходилося під землею, судячи з усього.

Високі склепіння тримали на своїх плечах помаранчеві статуї драконів, у світлі тремтячих смолоскипів, вони здавались зловісними. Під ногами ідеально покладений червоний камінь. Це місце нагадувало тронну залу в імператорському палаці, але тут було надто порожньо.

– Ти здивований, Хеймаре?! – знову заговорив голос, і Тайраш рушив у бік арки, з якої лилося блакитне світло.

– Чому мені дивуватися? – спитав Раш, наблизившись достатньо, щоб розглянути велику криницю, з якої виходило це блакитне світло.

На звороті колодязя завмерла дракониця. Вона справді була древньою. І це читалося навіть не в глибоких зморшках, що розкреслили темношкіре обличчя, а в очах. У тяжкому погляді, під яким навіть начальник таємного імперського розшуку почував себе нетямущим дитям.

Одяг кольору сухого піску і низки прикрас, ховали стару від стороннього погляду, але чомусь Раш впевнено міг сказати, що вона худа, навіть суха.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍