Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 50

– А де вона живе?

- Ти хто така, щоб я тобі щось розповідала? – старенька впирає руки в боки і дивиться на мене спідлоба.

– Дочка я. Онучку привезла мамі, – миролюбно посміхаюся, киваю у бік автомобіля, де сидить Ганна.

– Що ж ти не попередила! Настюха би вже давно тут була, і мені пироги пекти би наказала. А так ми не знали, – хитає головою.

- Та я сюрприз зробити хотіла. Не підкажете, де мама? - кажу невинним голосом, а в самої в душі все перевертається.

Знову таємниці! У що мама влізла? Невже лихо яке сталося? І що означає «не мешкає тут»?

- Ох, діти, одні клопоти від ваших сюрпризів, - зітхає.

- То де мама?

- А я де знаю, я тут за будиночком доглядаю. Живу он там… на пагорбі, — махає рукою в далечінь. - За худобою дивлюся, корів пасу, та й молоко собі забираю, мені дозволили. А Настя мені справно платить, сама в наших краях рідко з'являється.

Тепер взагалі нічого не розуміло.

- Де вона живе? Адреса є?

- Знаю що у місті, зовсім поряд. То ти сама зателефонуй, чи хочеш, я наберу, - дістає старий кнопковий телефон.

- Ні! – кричу, надто поспішно. Щойно в неї телефон з рук не видираю. – Це ж сюрприз. Будь ласка, не кажіть. Ефект буде не той.

Дістаю з гаманця кілька купюр і кладу в руку старенькій.

- Як знаєш, - швидко гроші ховає. - Самі розбирайтеся, у мене роботи валом.

Я сама не знаю, чому мені так важливо самій маму знайти. Можна розпитати сусідів, але тоді вони точно передадуть, що я її шукаю. Та й не факт, що вони знають її точну адресу. Варіант у мене один… Виходжу із двору. Набираю Стаса. Без нього жодного дня не прожити. Гірко посміхаюся.

Але в мене відчуття, що я потягла за нитку, і не маю права випустити її з рук.

- Так, Олено, - він бере трубку миттєво.

- Стас... у мене до тебе дивне прохання, - затримую дихання. – Ти можеш пробити місце знаходження одного номера…

- Говори номер.

Диктую, коліна тремтять, землю під ногами не відчуваю. Думок немає. Навіть не знаю, що очікувати. Мені просто треба побачити матір. Життєво необхідно.

- Мати шукаєш?

- Її, - зітхаю.

- Як тільки проб'ю, скину тобі дані.

- Дякую, - ледь не кажу: «цілую». Вчасно себе зупиняю.

Повертаюсь до бабусі і ще трохи розпитую її. Багато інформації вивідати не вдається, але складається враження, ніби мама тільки до нашого приїзду з'являлася. А будинок повністю на плечах Марії Іванівни. Село практично вимерло, одні старі залишилися. У багатьох тут дачі, а постійно тут мало хто живе.

Ми надовго сюди не приїжджали. Але коли влітку були, то будинок мені доглянутим здавався, домашньою випічкою пахло. Але я все переживала, що мама забутий всіма хутір вибрала. Все серце у мене боліло, як вона тут одна. Себе постійно звинувачувала, що через мене все.

Навіщо мама мені бреше? Впевнена скоро я знайду відповідь на це запитання.

Повертаюся до машини.

– Де бабуся? – одразу питає донька.

– Вона переїхала, – намагаюся зберегти спокій. - Їдемо до міста, - даю вказівку водію.

Виходить, я не знаю своєї матері? В якому тумані я мешкала? Скільки ще брехні оточує мене? У голові зовсім недоречно спливають слова Костянтина: «Впевнена, Олено?». Ні… я вже ні в чому не впевнена. І це лякає. Але це неможливо… Втім, як з'ясовується в моєму житті вже немає нічого неможливого.

Поки їдемо до міста, я пробиваю в пошуковій системі потрібні мені координати. У голові з’явилася шалена ідея. Я маю перевірити, щоб хоч у цьому питанні зітхнути спокійно.

Місто по сусідству з селом досить велике. Не порівняти з тим, де ми жили з Ванею. Прошу водія зупинитися біля приватної медичної лабораторії.

Ненавиджу себе за це. Але інакше я не можу спати спокійно. Гидкий голос Костянтина не замовкає. Він поселив у мені сумніви. І мені потрібно їх знищити.

Я здаю матеріал для аналізу ДНК. Оплачую все карткою Стаса за подвійним тарифом за терміновість. Мені потрібні ці документи на руках. Ганна моя дочка, адже я відчуваю це серцем. Але занадто сильно черв'яки сумніву з’їдають мене зсередини, і знищити їх можна тільки цим аналізом.

Ганночка на подив нічого не питає, не вередує. Тільки тримається за мою руку. Маленький боєць.

Коли вже збираюся залишити клініку, надходить повідомлення від Стаса з адресою. Дякую та мчу до машини. Кажу адресу водієві. А саму трясе від хвилювань, навіть заради дитини не виходить повністю взяти себе в руки. Занадто багато подій останнім часом, нерви дуже розхитані.

Машина колесить незнайомим містом, навігатор повідомляє, що ми на місці. Я здивовано відкриваю і закриваю рота.

- Це якась помилка…

– Ні, все чітко. Координати вірні.

Не можуть бути вірні! Я дивлюся на триповерховий будинок, оточений металевим фігурним парканом. Двір, як із картинки новомодних журналів. І сам будинок із червоної цегли вражає. Мама не може жити тут ... Хоча вона цілком може працювати прибиральницею тут. Цілком логічне пояснення. Але сама чомусь не вірю своїм припущенням.

Залишаю доньку в машині. Хитаючись, йду до воріт. На дзвінок не встигаю натиснути. Їх відкриває пузатий чоловік у спортивному костюмі.

- Вибачте, чи тут живе Анастасія Леонідівна?

Дивиться на мене, оцінює, хмуриться.

– Ми нічого не купуємо.

– Я нічого не продаю. То вона тут мешкає?

- Звичайно! Яке у вас питання до моєї дружини?

З хати у червоному шовковому халаті виходить мама. Вона помічає мене одразу. І навіть із досить великої відстані бачу, як вона миттєво блідніє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍