Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ой, вибач! — скрикує сестра, яка перевернула чашку гарячого чаю на мене.
Підскакую зі свого місця, намагаюся дихати глибоко й не розплакатися перед усіма. Тканина цупкої сукні промокла, стала такою ж гарячою, як чай. Хочеться кричати від болю, і я ледь стримуюся.
— Вибач, — повторює Евеліна. — Я не хотіла.
Мені плювати на її вибачення. Я чомусь упевнена, що вона навмисне це зробила.
— З тобою все гаразд? — Дамір підіймається з-за столу, збираючись підійти до мене.
Я переводжу погляд на сестру. В очах ні краплі каяття. Бачу, що задоволена собою. Губи розтягуються в ледь помітній посмішці.
— Усе просто чудово, я у вбиральню піду, — вимовляю ледь чутно і практично біжу в бік вбиральні, не даючи Алієву наблизиться до себе ні на крок.
Хочеться стягнути із себе капронові колготки якомога швидше. Вони боляче влилися в травмовану шкіру й погіршують ситуацію при кожному моєму русі.
Штовхаю двері у вбиральню й не розумію, що далі. Потрібно було аптечку в адміністратора просити, там напевно від опіків щось є, але мені так хотілося опинитися якомога далі від поглядів рідних і водночас таких чужих людей.
Я підіймаю поділ сукні й прикриваю повіки на кілька секунд. Праве стегно червоне майже до коліна. Посередині величезний пухир.
Так сильно пече.
Набираю в долоньку холодної води й вихлюпую на розчервонілу шкіру. В очах усе розпливається від сліз, вони великими краплями скочуються вниз по щоках.
За що мені це все? Чому я маю переживати всі ці приниження? Ще й від власної сестри. Чому в інших сім’ях сестри люблять і піклуються одна про одну, а в моїй ми немов вороги одна одній? Що я зробила їй? Чоловіка забрала чи її улюблену собачку вбила? Так вона сама від Даміра відмовилася, сама про нього жахи розповідала, істерику батькам закотила, що заміж за нього не піде.
Я впираюся рукою в стіну, хочу зняти взуття, але в цей момент двері різко відчиняються і я завмираю в дивній позі.
Ми зустрічаємося поглядами з Даміром. Він зачиняє двері й у вбиральні оглушливо тихо й тісно стає.
— Ти як, усе гаразд? — запитує, і в його погляді я чітко бачу хвилювання за мене, що збиває з пантелику.
Киваю, розпрямляюся, змахую з очей сльози. Намагаюся перед ним виглядати сильною.
— Навіщо прийшов? Дай мені п’ять хвилин, і я повернуся, — прочищаю горло, відвертаюся від нього, але перед очима опиняється дзеркало й ми знову поглядами зустрічаємося.
— Зустріч закінчено, — він робить крок до мене, опускається переді мною на одне коліно. — Я всіх по домівках відправив. — Тягне вгору сукню і щільно стискає щелепи.
Я завмираю під його поглядом. Не знаю, що пече більше: місце від опіку чи шкіра під його долонею.
— Потрібно до лікаря звернутися. Я відвезу тебе в клініку, — похмуро розглядає розчервонілу шкіру на моїй нозі.
— Не потрібно, Даміре. Усе не так погано, як виглядає. Заїду в аптеку і все добре буде. Тільки колготи зніму, тканина в шкіру впилася. Робить боляче.
— Нумо допоможу, — пропонує Алієв і торкається рукою моїх лоферів. Чекає, коли я ногу підійму, щоб він міг взуття з моїх ніг стягнути.
— Я сама можу, — протестую, але він не звертає увагу на мої слова, робить, як вважає за потрібне.
— Обіпрись рукою в стіну, щоб не впала, або за мене тримайся.
Під його пильним поглядом позбуваюся колгот. Не можу стримати скрик болю, дихаю глибоко-глибоко.
Цієї миті у двері хтось стукає.
— Це адміністратор, напевно. Я просив аптечку принести.
Дамір відчиняє двері рівно настільки, щоб можна було просунути тюбик мазі.
— Нанесеш на шкіру, має полегшати. Давай сюди, — забирає в мене тілесного кольору капрон і викидає у відро для сміття.
Я дозволяю йому нанести на шкіру прозору мазь. Терплю, переривчасто дихаючи. Він намагається робити це обережно, але все одно боляче. Схлипую.
— Заспокойся, тобі нервувати не можна, — Дамір закручує кришечку на тюбику й долонею жорстко з моїх щік стирає вологу, а я нічого із собою вдіяти не можу. Ця швидкоплинна турбота його й ласка роблять ще гірше.
Відвертаюся, стискаю пальцями гранітну стільницю. Плечі тремтять, я плачу.
— Я не можу так більше, Даміре. Я хочу поїхати, відпусти мене, га? — кажу хрипко, з останніх сил слова із себе виштовхую. — Ти ж бачиш, сім’ї в мене немає. Сестра тільки й рада щоразу зробити мені боляче. І фізично, і морально. Прошу тебе, дай мені розлучення і дозволь поїхати. Мені начхати на спадщину і все інше, я просто нарешті хочу спокою й повернутися до колишнього життя. А ще народити здорового малюка.
Між нами повисає гнітюча тиша. Мені здається, що зараз Алієв знову на мене розлютиться, почне сипати звинуваченнями, заборонить виходити з дому. Але, на мій подив, він спокійно й холодно вимовляє.
— Добре. Я дам тобі розлучення.
Від несподіванки мої очі розширюються. Я різко повертаюся до нього. Мені почулося?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер», після закриття браузера.