Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Розділ 20. Лілові синці.

Величезна постать закрила мене від споглядання згарища і довірливої публіки. Амуніція все та сама, шолом у формі голови сови. Здається, мені кінець. Спокійно, спокійно! Може, це не він? Ну, хіба мало хто напнув шолом у формі сови на голову?!

- Схоже, ти не дуже рада мене бачити живим, - з іронією помітив Марат і смикнув мене за плече, відриваючи від солдата, що виконував роль моєї жилетки.

Зараз він усім розповість про наше нічне побачення, і тоді мені точно кінець. Тільки за одну спробу вбивства Маратика мені смертний вирок світить. Спиною відчуваю погляд червоних щілин, можливо через це не можу втриматися на ногах. Вони підкошуються, і Марат підхоплює під руки,  при цьому подряпавши моє підборіддя до крові. Ззаду чується шипіння, і потім Марат несподівано прибирає руки від мене, дозволяючи впасти на землю. Але я не падаю, тому що увага публіки ще належить мені, адже він так і не повідав свою версію подій. Ледь не в польоті, відштовхуюся від землі й буквально вішаюся на шию Марату. Лусочки дряпають шкіру, кров тече по щоці, і я зволікаю лише секунду, щоб судомно видихнути та несамовито заревіти. Болю від ран мало, щоб мені повірили, тому я думаю про Настасію. Її смерть була безглуздою, і винен у ній не тільки монстр, а і я. Сльози змивають бруд з обличчя, і я різко видихаю, немов від удару в живіт. Убивця Настасії, поневолювач мого народу назвав мене своєю дружиною. Може він зробив це для того, щоб я відчула себе зрадницею своєї батьківщини? Від мерзенного відчуття, що давить до землі, і безвиході стало нічим дихати.

Зберися, Любаво, зараз це неважливо! Я реву на плечі в Марата не для того, щоб пожаліти себе, а щоб хоч на мить повірили мені, а не йому. Сіренький не відштовхує мене, перебуваючи в шоку, але він скоро мине, у мене мало часу. Аби емоції були правдоподібними, згадую проповідь батька про найбільші гріхи й відчуваю, що мушу зобразити, аби мені повірили.

- Живий, - видихаю з таким щастям і полегшенням, на які взагалі здатна.

Адже я справді відчуваю полегшення, що не взяла гріх на душу, і Маратик не постраждав. Просто мені б хотілося, щоб він виявився живим, а я б ніколи про це не дізналася. Відчуваю, як напружився заступник головнокомандувача і, перш ніж він щось зробив, відпускаю його. Відступаю, старанно вдаючи, що сама від себе такого не очікувала. Уже відступивши на відстань у кілька кроків, натикаюся спиною на когось і відстрибую вбік, побачивши червоні щілини й потворний шолом головнокомандувача в себе за спиною. Ховаюся за спину Марата, показуючи монстру серед монстрів, що маю захисника, але тримаю дистанцію, щоб сам захисник про це не здогадався. Монстр щось шикнув, і Марат повернув голову в мій бік.

Головнокомандувач ще щось прошипів, отримавши у відповідь короткий шиплячий звук, який через шолом Маратика було складно розчути. Не знаючи їхньої мови, зрозуміти сенс тільки за інтонацією складно, але те, що вони говорять про мене, було очевидно. Хоча...

"- Так ти що, по дівчатах?" - з нотками наїзду видала голосом монстра моя фантазія, яка так невчасно прокинулася.

"- Ні, - злякано й поспішно почав виправдовуватися Маратик. - Це все вона, прийшла до мене в спальню і почала витворяти таке..."

"- Не смій!" - перервав його різкий шик від монстра.

Здивовано моргаю, відчуваючи, як усі інші спостерігачі їхньої перепалки нашорошили сірі вушка, навіть не спромагаючись удавати, що не підслуховують. Заздрю їм, вони-то розуміють, що ті двоє говорять, а мені доводиться обходитися непристойною версією своєї фантазії.

"- Я не хочу чути, чим ви там займалися, - головний монстр підіймає руку і по-братерськи ляскає Маратика по плечу, - покажи мені!"

Смішок, що вирвався з мене посеред майже повної тиші, не залишився непоміченим, довелося в терміновому порядку імітувати сильний кашель, тихенько відступаючи якмога далі від небезпечної парочки. Однак обидва сіреньких подивились на мене не схвально, заставляючи пожаліти про своє існування. Головнокомандувач кивнув своєму заступникові, той розвернувся і пішов у бік одного з величезних наметів, які стояли у полі на невеликій відстані від замку, майже злившись з пейзажем. Сам же монстр, що дивно, не наказав мені піти за ним, а підійшов і, злегка нахилившись, прошепотів щось по-своєму, звертаючись до мене особисто. Це було настільки дивно, що, коли мене під руки схопили два сіреньких, я не чинила спротиву. Навіть коли вони потягли мене в протилежний бік від величезного намету і воєначальників. Фантазія перевела його шипіння в слова, проте сміху вони не викликали.

"- Ти підходиш навіть гірше, ніж він припускав", - із задоволеним бурчанням сказав він, змушуючи відчути хвилю мурашок по всьому тілу.

Інтуїція підказує, що саме це і було вимовлено монстром, але я не розумію, яким чином змогла його зрозуміти. Усе, я догралася, тепер уже точно кінець. Не хочу йти, куди мене ведуть, тому спокійно терплю, поки мене буквально тягнуть під руки два сіреньких. Ми проходимо через натовп солдатів, вони дивляться на мене так само як дивилися люди в нашому штабі, коли мене тягли до корабля. Боюся, цього разу буде щось гірше. Ось і ще один великий намет попереду, туди мене і ведуть. Впираюся ногами в землю, але це зовсім ненадовго стопорить солдатів, перш ніж їм вдалося впихнути мене в намет і різко відпустити. Втрачаю рівновагу і ледве втримуюся на ногах, перш ніж озирнутися. Це ж польова кухня! Я в такій же цілий рік працювала при нашому штабі. Тільки не кажіть, що кухня і готування моє довічне покарання?! Та якого біса?! Озираюся на солдатиків, що мене притягли, крім них тут більше нікого немає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍