Читати книгу - "Пазл"

показати їх мені.

Хлоя підступно посміхнулась. Вона нагадувала адвоката під час заключної промови. Цієї миті Ілан образився на неї — вона наче навмисно виставляла його на посміховисько перед усіма.

— Дякую,— все, що вона відповіла.

Вона повернулась до решти.

— Усе це сфабриковано з першої секунди, відколи ми прийняли рішення взяти участь у грі. Ця аварія, байка про відділення важкохворих явно були частиною сценарію. Як і ця машина з увімкненими фарами десь на території. У цьому кабінеті лоботомії на стінах намальовані чорні лебеді — наче випадково. Нам здається, що це малюнки тих часів, їх до біса круто підробили, але це лише фокус. Мокі і Лепренс просто граються з нами і саме цієї миті набирають очки. Вони обидва пацієнти, вони об’єдналися в команду, розумієте? Хіба не вони знайшли кімнату із завданнями та продовольством із першого разу? Згадайте обіцянку «Параної»: «Чи наважитесь ви кинути виклик своїм найпотаємнішим страхам за 300 000 євро?» Ми зараз у самому розпалі гри.

Під звук потріскування полум’я кожен зважував «за» і «проти». Фей і Ябловські обмінялися запитальними поглядами.

— Усі, хто хоче піти, можуть іти. Я залишаюсь,— додала Хлоя.

Її очі уникали погляду Ілана і зустрілися з очима Ябловські.

— А ти?

— Не знаю, що й думати,— зізнався він.— Мокі справді зник, і я не уявляю, як на таку людину, як він, можна напасти або викрасти її, не здійнявши до біса шуму. Щоб перенести його, знадобилась би група людей. Гра? Чи не гра? — Він кивнув на Фей.— Що ти про це думаєш?

— Вона має рацію. Я хочу лишитися. На кону шалені бабки, це справді того варте.

Ілан припинив цю розмову і пішов назад. Решта учасників швидко покрокували за ним. Ябловські підняв свій залізний прут і міцно стиснув його обома руками.

Дійшовши до житлової частини, вони остовпіли: Гайгекс спокійно обідав, сидячи сам за великим столом. Він помішував пластівці у мисці. Поряд із ним лежали окуляри Лепренса, які залишились на комоді у його кімнаті.

— Що ти в біса робиш? — прогарчав Ябловські.

Гайгекс підняв голову, і вираз його обличчя раптом змінився. Він із серйозним виглядом жбурнув окуляри Лепренса високому брюнетові, який їх ледве впіймав.

— На лівому «вушку» оправи. На внутрішньому боці.

Ябловські примружив очі і прочитав вигравіюваний напис, схожий на серійний номер:

— СА2107. Ти можеш пояснити?

— Це було написано на ребрі нашої колоди карт,— утрутилась Фей, спохмурнівши.— За допомогою цього коду ми відімкнули замок, щоб дістатися до завдань та продовольства.

Після короткої паузи Ябловські пробелькотів:

— Це означає, що…

— Рея Лепренса, можливо, звати не Рей Лепренс, він точно ніколи не працював в Америці і він працює на «Параною»,— перервав його Гайгекс.— Вочевидь, це він написав код на колоді карт, надихнувшись серійним номером на ­своїх окулярах. Потім він розклав ці карти по нашим кімнатам перед нашим приїздом. Отже, він був тут задовго до нашого прибуття.

Гравці здивовано переглянулись, вражені такою проник­ливістю.

— А як ти дізнався про окуляри? Код на внутрішньому боці оправи.

— Учора він приймав душ. І залишив свої окуляри поряд з умивальником, разом із несесером. Не знаю, чи він зробив це навмисне, але я побачив.

Ябловські загрозливо підійшов до нього з ломом.

— Отже, ти знав, що він із ними заодно, і нічого нам не сказав? А може, ти теж з ними заодно?

— А чому не ви? Чому не ви усі?

Гайгекс опустив голову і спорожнив свою миску з молоком. Філоза, який перед цим виходив, повернувся і звернувся безпосередньо до Гайгекса:

— Де два чорні лебеді Лепренса?

Гайгекс підвівся, сполоснув миску і поставив пластівці на місце. Потім по черзі обвів їх поглядом, від якого у Ілана пішли мурахи по шкірі.

— У безпечному місці.

43

Дерев’яні двері Мокі було важко виламати, але за допомогою залізного лому Ябловські їм це вдалося.

Кімната була чиста і порожня, ліжко застелене. Першими увійшли Ябловські та Фей, одразу за ними Хлоя. Вони почали порпатись у шафах, шухлядах, під ліжком. Вони не знайшли ні плану, ні ключів, ні лебедів. Ілан шукав протокол «Мемнод» — марно. Залишились лише блакитні костюми та цивільний одяг товстуна. Також там була пара кросівок, наданих організаторами гри, але вуличне взуття зникло. Наче Мокі ніколи й не жив у цій кімнаті.

Незважаючи ні на що, після припущень Хлої та відкриття Гайгекса стосовно окулярів вони вирішили залишитися і продовжити пригоду.

Поки не повернулись двоє зниклих гравців, їх було лише шестеро.

Кожен повернувся до своїх ранкових справ. Ілан довго стояв у душі, підставивши потилицю під струмінь обпікаючої гарячої води, не зводячи очей з марки крана: «Гудзон Рід». Як не дивно, тут він почувався у безпеці, наче вода була здатна заспокоїти, захистити його. Через чверть години він одягнувся і вийшов, закінчуючи приводити себе до ладу перед одним із дзеркал у ванній кімнаті. Уже зібравшись повертатися до своєї кімнати, він почув, як хтось лається у першій кабінці.

Він підійшов і постукав у двері.

— Хлоє? Це ти?

Дівчина відчинила. На ній були білі штани та спідня майка без рукавів, яка ідеально облягала її форми. Лише згодом Ілан помітив, що в неї одне око було каре, а інше блакитне.

— Я загубила лінзу,— сказала вона, стаючи на коліна.— Не можу знайти. Допоможеш?

Ілан нахилився і почав шукати. Біля коренів у неї почало відростати її натуральне світле волосся. Її звабливі сідниці були просто в нього перед носом.

— Боюсь, це буде непросто. Ці штуки майже невидимі…

Він кивнув головою на двері і злегка посміхнувся.

— Ти і я в душовій кабінці. Про нас можуть погано подумати.

— Чому погано?

Вони переглянулись. Раптом Хлоя штовхнула двері ногою і палко поцілувала Ілана, просто так, без попередження. Ілан не намагався ні думати, ні пручатися. Їхні почуття запалали. Молодий чоловік дозволив себе роздягти і різким рухом спустив Хлоїні штани. Їхні губи більше не розмикались. Коли вони повністю роздяглись, вона потягнула його під струмінь теплої води, а тоді стала поступово повертати кран, збільшуючи температуру.

Їхні силуети огорнула пара.

— Думаю, я такою і залишусь,— прошепотіла вона, покусуючи його вухо.— Ліве око блакитне, а праве — каре. Це впишеться в атмосферу цієї лікарні. Що скажеш?

— Янгол чи демон? Або ж нинішня Хлоя знову стає колишньою Хлоєю, хоч у неї й досі такі самі холодні руки. Мені це подобається.

Вона торкнулася ключа на ланцюжку Ілана.

— Як гадаєш, що він відмикає?

— Скриньку з фантазіями…

— Я серйозно… Ти пробував відімкнути ним сейф, де лежать гроші?

— Я бачив замок, він зовсім інший.

Вони вдарились об стінку.

— А якщо нас почують інші? — промовив Ілан.

— Плювати на інших.

Невдовзі їхні тіла злилися в одне. Нарешті Ілан повністю віддався насолоді і більше ні про що не думав.