Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Ким? — перепитав, обернувшись.

— Лепідоптерологом, вивчала метеликів.

— Незвичайна професія.

— Вона й людиною була незвичайною.

— Ви її знали?

— При житті — ні.

— Що з нею сталося?

— Померла від вірусу, разом із дитиною в утробі. Аян вив тоді на все місто... Я чула, але не знала, що це він, — Уна похитала головою. — Я не могла навіть плакати, мовчки ховала рідних. Не знаю чому. Кричати хотілося, але якось не виходило, — вона замислено кивнула власним спогадам.

— А його ви знали?

— Ні. Познайомилися в крематорії, коли забирали прах, та й розійшлися, а потім я побачила його п’яного в парку: лежав під лавкою. Довелося надавати йому ляпасів і накричати. О, як я на нього тоді кричала, тоді мене прорвало. Відтоді він не дає мені приводів для крику, — вона сумно всміхнулася.

Тео не знав, що відповісти, тому знову поглянув на метеликів.

— У підвалі стоїть кілька ящиків з метеликами, якщо тобі цікаво.

— Мене цікавлять не метелики, а те, як їх прикріпили, — він знову обернувся до Уни.

— А що не так? — вона здивовано закліпала, підійшла до нього і також поглянула на рамку. — Стандартно прикріпили, на шпильки.

— Саме так, стандартно, — повторив Тео.

— Тео! — обурено вигукнув Аян, відчинивши вхідні двері. — Ми там внизу на нього чекаємо, а він тут милується собою перед дзеркалом! Ану бігом униз до Лялечки!

— Вибачте! Біжу!

— От же ж хлопчисько... який же він ще хлопчисько, — пробурчав Аян, провівши поглядом фігуру Тео, що швидко збігала сходами вниз.

 

— Щось трапилося? — запитала Лялечка, змірявши поглядом Тео, який заскочив на платформу і сів поруч із нею.

— Ні. Тобто, так. Точніше не трапилося, а в мене виникла ідея!

— Ідея? Розказуй.

Вони рушили, і Тео розвернувся до неї.

— У Аяна у вітальні є пришпилені метелики.

— У рамці, я бачила.

— Я оце подумав, що непогано було би мати подібні шпильки, тільки для людей.

— Для людей? Навіщо?

— Ну... Я поглянув на них, і у мене в голові ніби клацнуло: Маріїного чоловіка пронизали трубою, як списом, а у Аяна — пришпилені метелики...

— Мені важко зрозуміти хід твоїх думок.

— Це швидше асоціації, але вони наштовхують на думку, що якщо мати щось, чим можна швидко пришпилити, наприклад, руку противника до стіни, то цим можна суттєво підвищити рівень його договороспроможності.

— Ніколи б не подумала, що ти такий кровожерливий.

— Я кровожерливий?!.. Ну, ви мене теж не гри в гольф навчаєте.

— Тут ти правий. Якими ти бачиш ці «шпильки для людей»?

— Металеві прути однакової довжини й заточені під олівець з одного боку. Або з обох. Треба пробувати. Що для цього підійде? Арматура? Боб казав, що чим важчий предмет кидаєш, тим легше ним керувати, а арматура досить важка. Що скажеш?

Лялечка відповіла не відразу.

— Арматура — це неестетично й примітивно. Я знаю, де можна взяти прути з високоякісної нержавіючої сталі. Якщо вже й робити такі «шпильки», то вишуканими, — «усміхнулася» Лялечка.

— Я знав, що ти зможеш вдосконалити мою ідею.

 

Місце для стрільби з бластера знаходилося між двома пагорбами. Виставлені в ряд валуни з обпаленими заглибинами, як і розплавлений пісок за ними, красномовно свідчили про те, що по них вчиняли вплив із чогось потужного.

Лялечка вийняла з ящика валізи, поклала на платформу й підняла кришки.

— З чого хочеш почати: з лазерного бластера чи плазмової гармати?

— Хіба ми не мали обмежитися тільки бластером?

— Мали, але оскільки ти швидко вчишся, то я вирішила, що можна дати тобі більше навантаження.

— Тоді з бластера. У нього має бути менша віддача.

— Менша, — Лялечка вийняла бластера з валізи, і по його сірій матовій поверхні заграли сонячні промені. — Найперше, на що ти маєш звертати увагу, коли береш його до рук, — стан випромінювача: відкритий він чи закритий.

— Щось на кшталт патрона в патроннику?

— Так. Якщо при відкритому випромінювачі почати виставляти тип променя, а це робиться ось так, — Лялечка повернула бластер дулом вниз і покрутила коліщатко перед спусковим гачком, — то, або ти, або хтось поруч із тобою, залишиться без ніг.

— Ясно.

— Ще важливий правильний хват. Пам’ятаєш, я казала, що вказівний палець лівої руки має лягати на кістяшку середнього пальця правої, бо інакше... — Лялечка розвернула до Тео руки і продемонструвала, як вказівний палець, лігши не туди, підкручує коліщатко типу променя. — На стрільбах це не смертельно, але в бойовій ситуації невірний тип променя може мати фатальні наслідки. У новіших моделях почали робити захисну планку, щоб такого не траплялося, або переставляти регулятор уперед, проте, до рук може потрапити різна зброя, і тому твій хват має бути ідеальним.

— Я зрозумів.

— Зарядний ранець, — Лялечка дістала з ящика рюкзак. — Всередині — аразан. Він покритий захисним шаром, але завжди пам’ятай про його особливість.

Стріляти з бластера Тео сподобалося: менша віддача, простіше влучати, адже навіть при сонячному світлі промінь добре видно, а значить його простіше скерувати на ціль.

У плазмової гармати була потужна віддача, майже як у вогнепальної зброї, але стріляла вона в рази видовищніше. Тепер Тео розумів, що саме оплавило каміння й пісок у цьому тирі просто неба, і сам охоче долучився до цього процесу.

Час минув швидко, тому, коли Лялечка сказала, що час повертатися до міста на обід, він здивувався.

— А коли займемося «шпильками»?

— Зараз я висаджу тебе й поїду за прутами. Зроблю заготовки різної довжини. Ввечері приходь на очисні, спробуєш їх кидати.

 

Аяна вдома не було. Швидко пообідавши, Тео пішов на вулицю біля парку. Тут вони з Бобом кидали ножі востаннє у дерев'яні щити, що закривали вікна та двері покинутих кав’ярень, на яких понамальовували кола розміром з людську голову. Щоб кинути влучно, треба було добре цілитися, і це займало час, а його може зовсім не бути в певних ситуаціях... потрібно цілитися швидше.