Читати книгу - "Безцінний"

історії мистецтва. Принаймні я так вважаю.

— І я, — промимрила крізь сон Ліза.

— І я, — Лоренц підняла руку догори.

— А знаєте, що найдивовижніше? — запитав Кароль. — Останнім числом, яке написав Опалка, було п’ять мільйонів шістсот сім тисяч двісті п’ятдесят дев’ять. Ніколи не повторив числа, написаного для англійського аристократа, що оплакував смерть доньки. Є в цьому якийсь фатум, якась символіка смерті, хіба ні? Порушуючи ритуал і пишучи це число, він визначив свій кінець. Сподіваюся, що цей автомобіль не проклятий…

«їдеш з недозволеною швидкістю».

— Про всяк випадок послухайся цієї пані й благаю, їдь повільніше. І прошу тебе, увімкни якесь радіо, перш ніж я застрелюся через ту твою леді-доміну.

— Стеж за словами, — відказав Кароль, вмикаючи радіо. — Ця пані — моя дівчина.

«їдь далі цією дорогою п’ятдесят, сім кілометрів», — поінформувала п’ята пасажирка Ностромо[62], коли переїхали через міст на Одері.

Анатоль вів машину уже декілька кілометрів, вираз його обличчя свідчив, що навіть якщо за сорок років він і пережив хвилини щасливого піднесення, то зараз вони не мали жодного значення.

На «Трійці» Куба Стричковський дискутував зі спеціалістами й слухачами про краудсорсинг, тобто про модний спосіб збирання коштів на різні речі через оголошення на спеціальному сайті. Працювало це так: хтось писав, ким він є, на що потребує гроші й скільки повинен їх зібрати.

— Я переглядаю різні оголошення на порталі, тож прошу послухати. Група батьків зі Сполучених Штатів хоче зібрати, я бачу тут, що вже зібрала, три з половиною тисячі доларів, щоб оплатити дитячий садок для Вільяма, однолітка їхніх дітей. Тут опубліковано пронизливу історію, чотирирічний Вільям став свідком того, як батько підстрелив його маму й дідуся. Обидва лежать у лікарні, батько у в’язниці, витрати на лікування й адвокатів зростають, а рідні хочуть забезпечити Вільямові хоч мінімум нормального життя. Сьогодні у нас в гостях пані Сильвія, яка вирішила в такий спосіб зібрати кошти на лікування, тим часом на лінії пан Войцех, слухаємо…

— День добрий, пане Кубо! Передаю привіт усій «Трійці» й слухачам із Серадза. Я щиро сподіваюся, що прем’єр вас слухає і дізнається, до чого призводить приватна служба здоров’я та приватна освіта, маємо вже другу Ірландію, а матимемо другу Америку. Щиро дякую.

Останні слова слухача заглушив тріск, у міру віддалення від кордону сигнал слабшав.

— Може, пошукаєш який-небудь ендеерівський рок-н-рол? — Лоренц нахилилась між сидіннями. — Згадаємо, як були молодими.

— Можна ще хвилинку? — озвався Анатоль. — Цікава тема, хотілося б послухати.

Лоренц перезирнулася з Каролем, але нічого не сказала. Відкинулася на спинку сидіння й подумала, що врешті купить собі електронну книжку. На такі подорожі було б те що треба.

Тут-таки скрипучий голос Стричковського поєднався зі скрипучим голосом Сильвії, обговорюючи її кампанію, яка так несподівано зацікавила Ґмітрука. Лоренц дивилася на нього, на те, як він слухає розмову, на його руки, що стискали кермо, на стрілку спідометра, яка ніби всупереч його волі відхилялася праворуч. Почала замислюватися, чи їхній колега часом не хворий.

— Не хочу набридати вам медичними подробицями, — сказала жінка приємним низьким голосом, — бо це звучатиме як нарікання, але якщо коротко, то йдеться про те, що в мене смертельне новоутворення у серці, неоперабельне і майже недоступне для опромінення, оскільки знаходиться в органі, що перебуває у постійному русі. Чи опромінення, яке може знищити новоутворення, знищить мені також і серце, я не впевнена. Я висловлююсь ясно?

— Дуже ясно, слухаємо.

— Є, звичайно, хімія, але це означає знищення організму з мізерним шансом на ліквідацію раку.

— Як я розумію, є якийсь спосіб, задля якого ви збираєте гроші?

— Так, так, я саме до цього веду. Зізнаюся, пане Кубо, що, почувши діагноз, я казала, що не хочу останні роки чи місяці життя провести в жебранні по людях, позичати в родини, знайомих, знайомих знайомих, знаючи, що ніколи не віддам, а до того ж можу залишити близьких з боргами. Я змирилася. Знаючи, що є спосіб…

— Чи не могли б ви, пані Сильвіє, коротенько пояснити слухачам, у чому він полягає?

— Ця технологія нагадує науково-фантастичні фільми, — засміялася жінка. — Ідеться про те, що комп’ютер на основі резонансу створює мапу тіла пацієнта й вираховує положення пухлини, а апарат опромінює її з різних місць, унаслідок чого доза опромінювання акумулюється в пухлині, не зачіпаючи сусідні тканини.

— Тобто випалює новоутворення зсередини без будь-яких побічних наслідків?

— Саме так.

— Цікаво. І ви хочете потрапити на цю операцію?

— Так, але проблема в тому, що, зважаючи на розташування і тип новоутворення, мушу це зробити в клініці Стенфордського університету в Каліфорнії. Там винайшли цю систему, там мають найновіше обладнання, найкращих фахівців. А це Америка, відомо, що медицина там дорого коштує.

— Скільки, якщо це не таємниця?

— Ніякої таємниці, адже заявляю про це всім і кожному в інтернеті. Двісті п’ятдесят тисяч доларів.

— І чого ви вирішили вдатися до цього способу?

— Якось я зустріла біля крамниці дівчину з однорічною дитиною. Вона просила людей придбати молоко «Бебілон» і підгузки для дитини, які були їй потрібні й, на жаль, дорого коштували. Не була схожа на жебрачку, не була схожа й на знедолену. Я поговорила з нею, вона сказала, що їм важко, а чужих насправді легше просити, ніж родину. Зі мною так само. У чужих просити легше.

— Перепрошую, якщо запитання надто інтимне, але що вас примусило змінити рішення щодо лікування?

Жінка розсміялася, ніби була закоханим підлітком, а не смертельно хворою жінкою середнього віку.

— А що може найліпше переконати лікувати серце? Звісно, кохання! До діагнозу я з дня на день існувала, а тепер живу. Я не кажу, що це була чиясь провина, просто так вийшло, що ми призвичаїлися називати існування життям і щастям, і за інерцією не боролися за щось більше. А тепер я живу, живу насправді, для когось і через когось, кожен подих має для мене смак і запах. А за життя легше боротися, ніж за існування.

— Обережно! — заволав Кароль і схопив Анатоля за руку, скеровуючи Феррарі назад на відповідну смугу, бо назустріч їхала вантажівка з білоруськими номерами. З реєстраційним номером, продубльованим на кузові, ніби білоруські правила передбачали, що машини будуть такі брудні, що обмежуватися тільки номерним знаком не можна. Проминули вантажівку майже впритул.

— Сподіваюся, це не звучить, як якась екзальтована маячня? — Швидше додумали, ніж почули крізь шум і тріскіт, що говорить Сильвія слухачам програми Третього каналу польського радіо.

— Дуже перепрошую, це не повториться, — глухо мовив Анатоль.

— І я так думаю. Тебе змінити?

— Краще зміни станцію, —