Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

вже не була придатна для використання. Проте селян у цій місцевості не бракувало, і робота кипіла: частину полів треба було засіяти озимою пшеницею, а частину – переорати під пар. Шенк, як завжди, не звертав на селян жодної уваги, дивлячись на них ніби крізь повітря. Аж поки Клаус не вказав йому на одне з полів, що пропливали повз.

Там стояли двоє селян з одним із членів братства, якого неважко було впізнати за чорним вовняним костюмом, тим самим, який подарували Шенку. Один селянин тримав мішок із зерном, інший зачерпував з нього жменями і підкидав зерно в повітря, а брат розкидав його по всьому полю, вигукуючи гнівні єврейські заклинання. Перш ніж вершники встигли проїхати повз них, ті, за якими найманець слідкував,засіяли таким ось чином все маленьке поле і перейшли до наступного.

– Що... що вони роблять? – запитав шокований найманець.

– Ти ж бачиш, засівають поле.

– Малефіціями?!

– Чарами, – не роблячи акценту, виправив Клаус. – Так, засівають. А чому б їм не послужити заради праці?

Шенк не міг знайти відповіді на поставлене таким чином питання, тому промовчав. Він почав уважніше придивлятися до людей, які працювали. Він помітив, що справді, куди б він не подивився, відбувалося щось магічне. Розенкрейцери допомагали заповнювати колодязі, зганяти худобу і курей, крити хати дранкою, орати поля.

– Але... Адже ці селяни нічого з цього не розуміють.

– На початку вони були досить неохочі, – відповів Клаус. – Але ми нікому не нав'язуємося. Якщо хтось не хоче допомоги, він її не отримає. З іншого боку, ти ж знаєш, які селяни: як тільки вони відчувають можливість не перепрацьовувати, то швидко перестають цікавитися деталями. Ті, хто не хотів чар, зрозуміли, що мають більше роботи, ніж інші, і відтаяли. Розмови про єресь і чаклунів теж швидко припинилися, люди звикли.

– Ви допомагаєте всім без винятку?

– Тим, хто хоче, так. І за умови, що вони витрачають заощаджений час на молитву і богослужіння. У князівстві є села, де богослужіння проходять щодня, а церкви тріщать по швах. Зізнаюся, я не був переконаний, але це спрацювало.

– І ніхто насправді не повстав?

– На початку, – Клаус завагався, – у нас було кілька інцидентів. Але вони швидко закінчилися.

– Наскільки я розумію, завдяки певній формі переконання?

Шенк помітив, що один із солдатів-розенкрейцерів, який їхав з ними, паскудно посміхнувся.

– Навесні, – сказав цей чоловік без запрошення, – в одному з сіл нашого брата забили до смерті кілками за те, що він нібито мав зв'язок із сатаною. Тож ми підпалили їм хату.

Клаус кинув на солдата погляд, явно роздратований.

– Гансе, замовкни. Це не твоя робота – добирати слова. І спробуй ще раз заговорити зі мною без дозволу, пошкодуєш, – прогарчав він голосом, який Шенк добре знав: це був тон розлюченого офіцера.

Поки вони так розмовляли, вже прибули до місця призначення. Це було велике, нічим не примітне село. На тлі осіннього пейзажу білі солом'яні та ґонтові хати справляли дуже сумне враження, тим більше, що де-не-де між ними стирчали безлисті груші та яблуні, схожі на встромлені в землю віхті. Четверо вершників під'їхали до однієї з хат, явно біднішої, розташованої на самому кінці села.

– Це вона? – запитав один із солдатів, що їх супроводжував.

Клаус лише кивнув у відповідь. Розенкрейцери зіскочили з коней і попрямували до будівлі. Без жодного натяку на поспіх вони вибили двері і кинулися всередину. Почувся жіночий плач і крик немовляти, кілька коротких вигуків, оглушливий стукіт. Через п'ятнадцять секунд солдати витягли за плечі візника в подертій, нещільно надітому плащі і кинули його на землю перед конем Клауса.

– Ти Фолькер?

Селянин підвівся у відповідь, знизав плечима і гордо подивився на Клауса, задерши голову.

– Це я. Я знаю, за чим ти прийшов. Не віддам!

– Віддаси, віддаси, – пробурмотів Клаус собі під ніс, ніби сам до себе, і кивнув своїм підлеглим.

Чоловіки знову кинулися до хатини і почали обшук. Домашні речі брязкали і тріщали в їхніх руках, аж луна розходилася по втоптаній дорозі. З будівлі вибігли одна худа вівця і кілька курей, а за ними жінка з немовлям на руках і дві доньки, яким було щонайбільше по десять років. Слідом за ними вийшов виснажений хлопець років сімнадцяти. Почувся звук розбитого скла, хтось рвав простирадла. Кришка дерев'яного ящика вилетіла з вікна, зламавши тонку раму і порвавши вставлений в неї папір. Шенк спостерігав за всім цим безпристрасно, добре знаючи, що з хамами треба швидко.

Раптом в акомпанементі звуків бездумного руйнування з'явився новий тон – крик дитини. Солдати переможно закричали і виволокли з хатини маленького хлопчика, тягнучи його за комір.

– Ну ось, знайшовся, – сардонічно хихикнув Клаус. – А ти що скажеш, Фолькере?

– Мій син не буде безбожним чаклуном! Ти сам прирік душі на прокляття, воля твоя, але від моєї дитини тримайся подалі!

Селянин сплюнув.

– Не тобі вирішувати.

– Ха, а до кого? Мій син, моє рішення! Залишиться хлопець, буде господарем, як його батько і дід!

Клаус знову кивнув. Його люди чудово знали, що робити. Вони схопили селянина ззаду. Один з них підбив йому ноги, а інший штовхнув на землю. І почали бити його ногами туди, куди нещасний впав, чути було лише глухі удари і стогони чоловіка. Шенк трохи зблід. Він чув хрускіт ламаних кісток.

– Тату! – Старший хлопчик, мабуть, теж син лежачого чоловіка, кинувся на допомогу.

У нього не було жодного шансу. Він теж опинився на землі і отримав такого стусана в тім'я, що одразу ж втратив свідомість. Переконавшись, що він живий, розенкрейцери повернулися до систематичного катування господаря. Шенк неспокійно ворушився в сідлі. Йому все це перестало подобатися.

Коли стікаючий кров'ю, нелюдськи побитий селянин знепритомнів, солдати плюнули на нього і попрямували до жінки. Та поспішно передала немовля на руки одній із своїх дочок. Дівчата, плачучи, сховалися за найближчим парканом. Один з солдатів наніс удар в обличчя дружині господаря будинку, аж загучало, і вона впала. Їй завдали кілька ударів ногами по ребрах, жінка почала голосно плакати.

– Їй теж щось зламали?

Розенкрейцери подивилися на Клауса.

Їхній командир, спираючись на луку сідла, з безпристрасним обличчям навіть не моргнув, почувши це запитання. Він просто відвів погляд. Розенкрейцер