Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

якісь свято вірять, що вони б’ються за щастя всіх людей. А починають вони, як правило, з того, що пробують переробити або просто знищити усіх чорних в межах видимості.

— Мило.

— І сенсу не має. Збудувати світ без страждань можна, лише знищивши усіх, хто здатен страждати, але всі ці доморощені рятівники просто не в стані усвідомити найпростіші істини — вони тупо кидаються навколо, бо їм болить.

Значить, всі мої видіння мають під собою якусь основу, незрозуміло лише, добре це чи погано. Правда, особливого співчуття до абстрактних білих я не відчував — у абстракції нема очей, А, до Шереха їх усіх!

— І хіба у таких придурків може вдатися щось серйозне?

Капітан знизав плечима:

— А людям яка різниця? В часи моєї молодості було модним вірити в хороші наміри, і Чудесники стали майже офіційною організацією. Закінчилося тим, що вони накрили заклинанням ціле місто, вирішили позбавити його мешканців злих помислів.

— Хіба таке можливо? — я був вражений.

— Можливо, тільки дуже ненадовго. Реальний Халак проіснував десь років сімдесят, Нінтаркові вистачило восьми місяців. Загинуло сорок тисяч «піддослідних» і ще вісімсот бійців «нагляду», які стояли оточували місто.

— Не зрозумів. Це що, білим закляттям їх так?..

— Ні. Неідентифікований потойбічний феномен. Білі маги абсолютно безпорадні перед нежиттю, навіть безпорадніші за звичайних людей. А гості з Потойбіччя схильні з’являтися без запрошення, щоби там хто про них не казав. Тому ми будемо бити цих діячів, де би вони не з’явилися і як би себе не називали. Плáкати, співчувати їм, але бити. Зрозумів??

Я невпевнено кивнув.

— А тепер відповідай, — капітан Бер насупився, — це ти розпатякав усім про Утера?

Мої плечі самі по собі розправилися, а підборіддя войовничо задерлося догори:

— Ну, я!

— Дякую.

Я аж розгубився:

— За що?

Він знизав плечима:

— Ми могли проґавити цей випадок через те, що мадам Мелонс — лікар. І що столичне начальство вимагало від нас не піднімати паніку… Словом, дякую. Вдало вийшло.

— Завжди будь ласка! — таких послуг я міг надавати до біса і більше.

Вночі мені наснився Білий Халак, і те, що я ні разу його не бачив навіть на картинці, мені зовсім не заважало. По його вулицях ходили люди, які нічим не відрізнялися від ґулів, лише що з червоною кров’ю. Вони були так, ніби сліпі — «не бачу зла, не кажу зла» — тому що не могли навіть помислити про те, що хтось інший може (і має право!) гніватися, сумувати, відчувати біль і, в кінці кінців, помирати.

Вони зовсім не були переповнені співчуттям, ні, вони хотіли, щоби страждань не було, а це різні речі. Всі навколо повинні були бути здоровими і веселими, або не бути взагалі — старих і хворих щасливі зомбі межи себе не терпіли. У сні я знав, що десь далеко могутні кадаври захищають границі казкового королівства, просто знищуючи всяку істоту, яка намагається цю границю перетнути. Такі самі кадаври працюють на полях і в майстернях, тому що робити над собою зусилля, необхідні для регулярної роботи (тоді коли треба, а не коли заманулося), жителі Халака не в стані. Навіщо? Жагу діяльності можна задовільнити інакше. Вони ходили, їли, малювали на полотні чудернацькі закарлючки і захоплювалися ними, плодили непотрібні речі і звуки, трахалися, але не знали що робити з дітьми і, частенько, позбавлялися їх ще до народження. Як у такій ситуації повинно би було виглядати виховання, я розуміти відмовляюся, хіба що вони і до цього кадаврів пристроїли: виростити повноцінну особистість — важка праця, неможлива без певного елементу насильства.

Потім у книжках напишуть про процвітання наук і мистецтв, але насправді мешканці Білого Халака не здатні були досягнути хоч чогось такого, що вимагало би від них творчих мук, зусиль протягом трьох-чотирьох днів або напруженого навчання. Та їм цього і не треба було — у них була імітація життя. Ніби екскурсія на той світ.

Настільки дивне збочення людської натури не викликало у мене якогось надприродного жаху (мушу сказати, справжні нежиті мене теж особливо не лякають), але виглядало на рідкість бридко. Ні, хай краще білі будуть такими, якими я їх звик бачити — незагрозливими дурниками. Не такі вже вони незначущі, як подумати. Я буду спілкуватися з ними акуратно (з Лючиком же в мене добре виходить), захищати і трошки балувати, а вони не стануть створювати для мене якихось екстраординарних проблем.

Чим не ідилія?