Читати книгу - "Барва чарів"

астроном одразу же втямив, що тут щось не так. Наприклад, герої завжди ходили певним чином. Вони однозначно не шкандибали, а один із черепахонавтів безперечно шкандибав.

Рев усього люду Крулу був оглушливим. Коли черепахонавти та їхня варта йшли ареною, минаючи безліч вівтарів, установлених для різноманітних чарівників і жерців багатьох сект Крулу, аби запевнити успішний запуск, верховний астроном спохмурнів. Доки група здолала половину шляху, його розум дійшов певного висновку. Доки черепахонавти стали біля підніжжя драбини, що вела до корабля — а чи було в них щось більше, аніж тінь невпевненості? — верховний астроном був на ногах, а його слова губилися серед гулу натовпу. Він випростав одну руку вперед, драматично розчепіривши пальці у традиційній заклинацькій манері, і будь-хто, знайомий із читанням по губах та стандартними текстами чарів, упізнав би вступні слова Летючого прокляття Весткейка, а тоді, не гаючись, утік геть.

Проте завершальні слова так і не були промовлені. Верховний астроном приголомшено повернувся, бо навколо великого аркового входу до арени зчинився гармидер. Вартові вибігали на світло, кидали зброю й поспіхом тікали поміж вівтарів чи стрибали через парапет на глядацькі місця.

Позаду них щось вигулькнуло і натовп навколо входу припинив нестримно радіти й почав тихо та цілеспрямовано вшиватися геть.

Те щось було невеликою купою морських водоростей, рухалося повільно, але з лиховісним відчуттям мети. Один із вартових здолав свій страх і, ставши перед істотою, метнув списа, котрий засів чітко посеред водоростей. Натовп зрадів, а тоді мертвотно стих, бо купа подалася вперед і повністю поглинула вартового.

Верховний астроном розвіяв напівзібрану форму знаменитого прокляття Весткейка різким змахом руки і швидко промовив слова одного з наймогутніших заклять у його репертуарі: Загадки пекельного запалювання.

Октариновий вогонь спіралями бігав навколо та поміж його пальців, доки він формував складну руну в повітрі й відправив її з криком та слідом блакитного диму у напрямку істоти.

Стався вельми насичений вибух і в чисте ранкове небо рвонув вогненний язик, сиплячи дорогою шматками водоростей, що палали. Хмара диму та пари на кілька хвилин приховала чудовисько, а коли прояснилося — купа зникла.

На плитах виднівся великий обпалений круг, проте у ньому все ще диміли залишки морських водоростей і рослин.

А в центрі кола була абсолютно звичайна, хіба дещо велика, дерев’яна скриня. Навіть не підсмалена. Хтось на дальньому боці арени засміявся, та цей звук різко урвався, коли скриня зіп’ялася на десятках того, що могло бути тільки ногами, і повернулася до верховного астронома. Зовсім звичайна, хіба дещо велика, дерев’яна скриня не мала обличчя, котрим могла би дивитися, але, безперечно, робила саме це. Абсолютно так само, як він це зрозумів, верховний астроном також із жахом збагнув, що ця зовсім нормальна коробка якимось неможливим чином звужувала очі.

Вона почала цілеспрямовано рухатись до нього. Він здригнувся.

— Маги! — крикнув він. — Де мої маги?

На арені з-за вівтарів та з-під лавок по виглядали зблідлі чоловіки. Один із відважніших, побачивши вираз обличчя верховного астронома, із тремтінням підняв руку та нашвидкуруч створив блискавицю. Вона прошипіла в напрямку скрині й ударила її, розносячи купу білих іскор.

То був сигнал для кожного чарівника, чаклуна і чародія Крулу з готовністю підстрибнути та під нажаханим поглядом їхнього володаря випустити перше закляття, котре у відчаї спало їм на думку. Чари крутились і свистіли в повітрі.

Незабаром скриня знову загубилась у хмарі чарівних часток, що з ревом огортала її покрученими тривожними формами. Свистіло закляття за закляттям. Полум’я та блискавиці усіх вісьмох кольорів яскраво вистрелювали з того, що вирувало тепер там, де була скриня.

Стільки магії не зосереджувалось в одному місці з часів Чарівницьких війн. Саме повітря хвилювалось та сяяло. Закляття відбивались від заклять, створюючи короткотривалі дикі закляття, чий нетривалий період напіврозпаду був дивним і неконтрольованим. Камені попід шаленою масою почали розколюватись і тріскати. Власне, один із них перетворився на щось, що краще не описувати, і відійшов до якогось небаченого виміру. Почали проявлятися інші дивні побічні ефекти. З того шквалу вилетіла злива олов’яних кубиків, які покотилися здутою долівкою, а моторошні постаті бурмотіли й заманювали; чотиристоронні трикутники та кола з двома кінцями з’являлись на мить, а тоді знову зникали в гучній ревучій вежі вільної чистої магії, котра закипала на розплавлених плитах і розносилась Крулом. Вже не мало значення, що більшість чарівників припинили чаклувати й утекли — ця штука тепер живилась потоком октаринових часток, яких завжди було густо біля Краю Диска. Повсюди на острові Крул будь-які чари тепер не вдавались, бо вся доступна мана цієї території була втягнута хмарою, котра вже мала чверть милі висоти й розвивалася формами, що не сприймались розумом; гідрофоби на своїх морських лінзах із криками розбилися у хвилях, чарівні зілля перетворилися просто у своїх флаконах на забруднену воду, чарівні мечі розплавились і скрапали зі своїх піхов.

Та ніщо з цього не завадило штуці в основі хмари, котра тепер яскраво сяяла завдяки потужності шторму навколо неї, рухатись повільним виваженим кроком у напрямку верховного астронома.

Буйвітер і Двоквіт зі захватом дивились на все це з укриття пускової вежі «Мужнього мандрівника». Почесна варта давно зникла, залишивши свою зброю розкиданою позаду.

— Що ж, — нарешті видихнув Двоквіт, — ось і Скриня. — Він зітхнув.

— Ти не повіриш, — мовив Буйвітер. — Груша премудра абсолютно невразлива до всіх відомих видів магії. Її створили, аби слідувала за тобою всюди. Тобто, коли помреш, потрапиш на Небеса, то принаймні матимеш чисту пару шкарпеток на тому світі. Та я ще не бажаю помирати, тож просто ходімо собі, гаразд?

— Куди? — запитав Двоквіт.

Буйвітер підняв арбалет і жменю болтів.

— Куди завгодно, аби не бути тут, — сказав.

— А як же Скриня?

— Не хвилюйся. Коли шторм використає усю доступну магію з околиці, то просто вщухне.

Власне, це вже починалось. Ревуча хмара все ще рвалася вгору, але тепер вона здавалася слабкою й нешкідливою. Уже на очах Двоквіта вона почала непевно блимати.

Незабаром вона перетворилась на бліду примару. Скриню тепер було видно як приземкувату форму посеред майже невидимих пломенів. Навколо неї камені, що швидко холонули, почали тріщати й гнутися.

Двоквіт тихенько покликав Скриню. Вона зупинила свій нестримний поступ до потрощених прапорів і, схоже, уважно слухала; тоді, рухаючи десятками ніг у складній манері, розвернулася та попрямувала до «Мужнього мандрівника». Буйвітер з кислим виразом за цим спостерігав. Скриня мала елементальну природу, анітрохи мозку, убивчий підхід до