Читати книгу - "Лист до короля"

цокотіли від холоду, і він уже не відчував ані рук, ані ніг. Найгіршим було те, що, поки вони йшли через льодовик, у нього знову розболілася рука і з кожним кроком біль посилювався. Та юнак терпів і мовчки просувався вперед.

Несподівано Паккі зупинився.

— Це неможливо! — вигукнув він. — Далі йти небезпечно. Стежка стає все вужчою й крутішою і ось-ось стемніє.

— Що ж робити?

— Вертаймося. Залишатися просто неба не можна

— занадто холодно й небезпечно. На початку третьої скелі є невеличка печера, у ній і сховаємося. Не надто затишно, але ніч перебути можна.

Вони повернули назад. Спускатися було ще важче, аніж підніматися, тим більше що тепер їм доводилося йти проти вітру, а сніговій засліплював очі, заважаючи розгледіти дорогу. Юнаки поволі пересувалися, не на-смілюючись поспішати, хоча вже майже зовсім стемніло; час від часу вони зупинялися, щоб допомогти один одному. Обидва мовчали, доки Паккі не промовив, важко дихаючи:

— Тут треба йти ще повільніше. Пам’ятаєш це місце?

— Я геть нічого не бачу. Усе видається таким одноманітним.

Вони продовжували спускатися. «Більше не можу,

— подумав Тіурі, — я зараз просто впаду». І він спитав:

— Це не третя скеля часом?

— Так! — вигукнув Паккі. — Ми прийшли. Точніше, майже прийшли.

Вони вчасно досягли мети. Печера була неглибока, вона захищала від вітру, але не від холоду: у ній ледве можна було поміститися вдвох. Хлопці розв’язали свої дорожні торбини і, хапаючи дрижаків, загорнулися в ковдри.

— Ось так, — проказав Паккі, — і сидітимемо. Але спати не можна, замерзнемо. Доведеться час від часу виходити, вгору-вниз, тупати ногами... одне слово — ворушитися. Як ти почуваєшся, Тіурі?

— Добре, наскільки це можливо.

— Рука не турбує?

— Трохи.

— Трохи — значить дуже, — зітхнув Паккі. — Укутайся краще, натягни на кожуха рясу й загорнись у ковдру. Зараз нічим не зарадиш. Треба якось пережити цю ніч. У будь-якому разі ми зараз добре поїмо — це завжди допомагає. На жаль, тут ніде взяти дрова, -додав він згодом. — Хоча, думаю, нам би й не вдалося розпалити вогонь у таку негоду. У такі хвилини маєш думати лише про свою мету!

— Але ж ми не могли передбачити, що буде така заметіль! — крикнув Тіурі, намагаючись перекричати шум вітру.

— Ні, зі мною о цій порі року тільки одного разу таке трапилося, але тоді я піднімався вище. Хочеш вір, а хочеш ні, але вранці я не міг цього завбачити. Пізніше я злякався, що піде сніг, і заспішив, а треба було одразу після льодовика шукати притулку на ніч.

— Ти ж не міг знати, що буде так кепсько.

— Ні, цього я не очікував. Шкодую.

— Не вибачайся. Ти зробив так, як вважав за потрібне, — вимовив Тіурі, клацаючи зубами.

— Гаразд, треба щось робити. Нумо плескати в долоні. Ось так. — Він заплескав у долоні й щодуху заспівав:

Була нічка, ох і нічка була, щойно лиш північ настала, як почувся раптом страшний грім. Ох! Та це ж п’яні гноми співали і на горі танцювали під місяцем усімох.

Вітер завивав поміж скель, здалеку доносився гуркіт грому, а може — й гуркотіння каменепаду. Хлопці поїли й притиснулися один до одного, борючись зі сном.

Ніч була довга. Час від часу вони вставали, обережно вибиралися назовні, тупали взад-вперед по вузькому виступу, але холод знову заганяв їх в укриття. Вони сідали, розминали ноги, розтирали руки й відволікали один одного розмовами.

Тіурі розповідав про свої пригоди у лісі і в замку Містеринат. Потім історії про замок Тейурі, про Даго-натбург і лицарів короля. Він називав їхні імена, пригадував їхні герби та похідні сурми.

Паккі розповідав про село, де народився, про гори і відлюдника й співав усі пісні, які лише знав. Ніч все не минала; вони втомилися від голосних розмов, тому часом змовкали. Інколи їх перемагав сон, і вони якусь хвильку дрімали, поки один із них, стріпнувшись, не починав перелякано трясти за плече другого.

Утім, протягом ночі вітер потроху вщух, віхола припинилася. І ось нарешті на зміну пітьмі прийшов блідий світанок.

6. Вид на королівство Унавена

Я б зараз ум’яв миску гарячої юшки з квасолею, — вголос мріяв Паккі, догризаючи скибку черствого хліба, — але, оскільки її все одно нема, замовлю-но я на сьогодні побільше сонечка.

Тіурі захоплювався невичерпною життєрадісністю й витривалістю свого супутника. Однак помітив, що й для нього безсонна ніч не минула безслідно. Смагляве личко Паккі стало сірувато-блідим, губи посиніли. І Тіурі зрозумів, що навряд чи подолав би цю, найважчу, за словами Паккі, частину шляху самотужки. Завірюха вщухла, але вкрита снігом стежина, якою вони мусили йти, мала не дуже привабливий вигляд. Сонце стояло ще низько і не відчувалося, щоб воно гріло; по-справжньому зігрітися він зміг би хіба що біля вогнища. Та невдовзі все-таки був готовий рушити далі.

— Як рука? — спитав Паккі.

— Значно краще, — Тіурі дещо перебільшував, але біль справді відпустив.

— Гаразд, тоді вперед. Не поспішай, бо буде слизько. Вдруге вони піднімалися стежиною вздовж скель.

Як Паккі й обіцяв — було слизько. А на додачу -так холодно, що хлопці ніяк не могли зігрітися, а здерев’янілі руки й ноги погано слухалися в небезпечних місцях сходження. Те, чого вони напередодні не могли бачити, відкрилося нині в усій своїй небезпечній величі: прірви й бездонні розколини. Усе довкола було білим, чорним і сірим. Білі сніг та крига, чорні скелі, сіре небо й гірські схили вдалині. Довго вони видряпувалися нагору мовчки, сил більше не було навіть говорити.

Згодом, а здавалося, що минуло чимало часу, Паккі оголосив:

— А ось і сьома скеля. Маємо її подолати. Я б хотів потрапити на другий її бік до настання темряви — там є надійне укриття.

Підйом на сьому скелю був найважчим. Коли нарешті вони опинилися нагорі, усе мерехтіло перед очима Тіурі, він задихався. Паккі почувався не набагато краще. Усе ж таки вони спустилися нижче, у захищене від вітру місце, й сіли перепочити. Тіурі відчув, що йому вже не так холодно. Минув якийсь час, перш ніж він звернув увагу на краєвид. Перед ними лежав гірський хребет, укритий снігом; небо було блакитне і ясне. Треба було ще довго спускатися вниз, перш ніж вони досягнуть схилу; а якби піднялися на нього, то, за словами Паккі, дійшли