Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Мінських угод, Костянтином Затуліним, пихатим імперіалістом з вусами щіткою. У Росії панували напружені настрої. Минув рік після анексії Криму, і відчуття ейфорії в Москві згасло. Західні санкції почали даватися взнаки, послаблюючи рубль і відлякуючи інвесторів. Багато росіян почали усвідомлювати, що війна в Україні обійдеться недешево. Режим відчув на Донбасі смак завоювань — і вже не обходитиметься з громадянами вдома, як раніше.

За лічені дні до мого приїзду в Москву біля стін Кремля застрелили одного з найвпливовіших критиків Путіна — Бориса Немцова. Друзі та прихильники не могли оговтатися від шоку. Того тижня вони планували вийти до Кремля на черговий масовий марш протесту проти війни в Україні.

Тепер це буде марш жалоби. Однак Затулін, запеклий прибічник жорсткої політики, переживав свої найкращі часи. Він прийняв мене у своєму захаращеному кабінеті, неподалік від місця вбивства Нємцова. Кабінет заповнювали старовинна зброя, церемоніальні шаблі, інші військові сувеніри; полиці ломилися від книг з історії Російської імперії. На цьому Затулін спеціалізувався. Він був одним із засновників політичної партії Путіна, старожилом Кремля. Працював у російському парламенті з 1993 року та займався там справами «близького зарубіжжя» — країн колишнього Радянського Союзу.

Затулін, як і Путін, мріяв відновити контроль Росії над цими народами. Утім, протягом перших двадцяти років політичної кар’єри його зусилля на цьому фронті не приносили значних результатів. Він просторікував на державному телебаченні про зруйновані узи мови та віри, які колись утримували Україну в межах «русского міра». Мало хто сприймав Затуліна серйозно. У 2006 році українська влада визнала його персоною нон ґрата та звинуватила у розпалюванні національної ворожнечі. Лише 2014 року Затулін отримав справжній шанс засяяти. На початку війни він став зв’язковим між Кремлем та його воєнізованими маріонетками в Україні, доправляв гроші «лідерам» сепаратистів, давав вказівки повстати та взяти під контроль місцеві органи влади. Успіх був неповним. Затулін зі своєю когортою сподівалися заволодіти всім сходом і півднем України, принаймні її третиною, а були змушені задовольнитися Кримом і частиною Донбасу. Проте Затуліна така обмежена перемога влаштовувала. Цього вистачить, казав він мені, якщо Україна запровадить Мінські домовленості.

Сіль угоди, за словами Затуліна, — в концепції децентралізації, вона дозволить Росії контролювати регіони України, які «поділяють російські погляди з усіх важливих питань». Місцева влада в цих регіонах зберігатиме вірність Москві. Кремль допомагатиме місцевим вести політичні кампанії та запускати телевізійні канали. У крайньому разі, лояльність місцевих урядовців можна купити або здобути шантажем.

— У великому українському хорі Росія матиме власного соліста, і той співатиме для нас, — казав Затулін. — Оце й буде наш компроміс.

За його словами, якщо влада в Києві прийме таку схему, «ми не матимемо потреби розривати Україну на частини».

Наймогутнішим західним союзникам України цей компроміс видавався цілком прийнятним. Канцлерка Німеччини Анґела Меркель тиснула на Порошенка, щоб він пристав на угоду, а американці закликали до її виконання. Джо Байден, тоді віцепрезидент, наприкінці 2015 року здійснив візит до Києва, сподіваючись прискорити мирний процес. Однією з перших зупинок Байдена став Майдан Незалежності, де американський гість роздивлявся меморіал полеглим під час революції. Наступного дня Байден виголосив у Верховній Раді промову, в якій твердо схвалив Мінські угоди. Пристати на них буде важко для обох сторін, сказав він. Росіянам доведеться відвести війська та роззброїти своїх маріонеток. Доведеться повернути Україні контроль над її кордоном із Росією. Однак владі в Києві також треба буде продемонструвати готовність дотримати свої зобов’язання. Україні доведеться змінити Конституцію, наголосив Байден, і прийняти ідею децентралізації. Він навіть порівняв її, хай і не зовсім влучно, з американським політичним експериментом:

— Саме ця проблема федералізму мало не завадила формуванню нашої держави. Автономні незалежні штати, їхній намір мати власну поліцію, їхній намір мати власну освітню систему, мати власний уряд у рамках об’єднаної Конституції[176].

Понад усе Байден закликав Україну провести на Донбасі вибори й дозволити його народу обрати власних лідерів. Ці вибори були частиною мирного процесу, прописаного в Мінських угодах, і Байден вважав, що в довгостроковій перспективі вони лише зміцнять Україну.

— Вільні та чесні вибори — це те, чого Кремль боїться найбільше, — провадив Байден. — Вони не лише жадають ваших територій — їх лякає ваш успіх. Адже якщо відбудуться вільні вибори й люди вирішать, я цього певен, що вони невіддільна частина України, — що насамперед вони українці — ось чого боїться Росія. Саме це лякає Путіна.

* * *

Зеленський, обійнявши президентську посаду за чотири роки після цієї промови, поділяв її головну ідею. Він також хотів провести вибори на підконтрольних Росії територіях Донбасу. Зеленський визнавав, що з початку війни 2014 року окуповані регіони стали повністю ізольованими, абсолютно дисфункціональними та сильно залежними від Москви. Ними правив мінливий склад польових командирів і політтехнологів, які регулярно вбивали одне одного лише для того, щоб на їхнє місце приходили нові призначенці Кремля. Одного ватажка підстерегли та начинили кулями на узбіччі дороги в Луганську. Другого рознесло на шматки в його улюбленій кав’ярні. Третього, на прізвисько Моторола, вбила бомба у житловому будинку. Четвертого спалили вщерть із вогнемета. П’ятого застрелили у ресторані під Москвою. Список був довгим.

Жоден із двох анклавів, які називали себе Донецькою та Луганською «народними республіками», не мав нічого схожого на нормальну економіку. Вони були відрізані від легальної торгівлі зі світом. Займалися контрабандою, надто контрабандою зброї та вугілля, отримували мізерні дотації від Росії. Жодна країна світу, навіть Росія, не визнавала незалежності «народних республік». Однак там мешкали понад три мільйони українських громадян, яких із 2014 року — відколи контроль перебрала Росія — не допускали до участі в українських виборах. Зеленський вважав, що зможе повернути цих людей: принаймні стільки, щоби це змінило хід війни. А що, коли мешканці тих регіонів почнуть чинити опір російському контролю у своїх містах і селах? Якщо повстануть проти контрольованих Росією сепаратистів? Якщо отримають можливість голосувати на вільних виборах і вирішать возз’єднатися з Україною?

Провести достовірні опитування громадської думки в тих регіонах було важко. Найкращі з наявних опитувань свідчили, що восени 2019 року трохи більш ніж половина людей у окупованих анклавах геть не були сепаратистами, вони хотіли реінтеграції з Україною[177]. Близько 45 % бажали увійти до складу Росії. Будь-який референдум щодо цього питання містив великі ризики. Забезпечити чесне голосування навряд чи було урядові під силу, і в результаті все могло закінчитися легітимізацією кремлівського контролю над окупованими територіями. Проте Зеленський хотів спробувати. Відчував спорідненість із людьми цього краю. Як і вони, походив із промислового регіону країни, і