Читати книгу - "Olya_#1"

(штучної, ясна річ);

— кілограм свинини (такої ж);

— три кілограми цибулі, картоплі, томатів, капусти та моркви (таких же);

— кілограм борошна (довелось замовляти аж у Wendy's — копієчка…);

— кварту сметани (подумала — на біса стільки, та було запізно);

— півкварти соняшникової олії (штучної);

— 20 шт. курячих яєць;

— кілограм апельсинів;

— півкіло полуниці;

— півкіло… ні — таки кілограм арахісу;

— свіжий диск Дженіфер Гласс…

Ну і ще там всіляких дрібничок — в основному продовольчих.

Тепер можна було спокійно братись до роботи…

7.

Але довго попрацювати в спокої в неї не вийшло. Згораючи від цікавості, Макс не зміг всидіти на заняттях і відпросився за якимось там смішним приводом — все одно він власник корпорації, хто йому сторож?..

Зайшовши ж до їхнього номеру (це він Олю вже так мільйон разів поправляв — не МІЙ, а НАШ номер…), Макс одразу ж отетерів і став як вкопаний. Номер був переповнений людьми. Хлопці та дівчата в легких урочистих нарядах товклись у передпокої і в головній залі — Макс пізнав серед них кілька Олиних однокурсників… Молодь теревенила, сміялась і танцювала — зі стін лилась якась тягуче-сумлива техноопера, і глибокий меланхолійний жіночий голосок витягував під тяжкі динамічні біти:

- Ástar firna

skyli engi maðr

annan aldregi…

Дрони снували по кімнаті — розносили саме фруктові коктейлі…

Макс ошаліло озирнувся і обережно рушив уперед — він помітив скраю на терасі Олю, вона сиділа на гравістільчику спиною до нього, видно було лише закудлане каштанове пасмо та голе плече, з якого сповз рукав фірмового готельного халату… Здавалось, вона над чимось зосереджено схилилась, але відси не було видно, над чим.

Макс рушив уперед, але ближче до центру кімнати спинився — на нього ледь не налетіла зграйка дівчат, ті такі знайомі йому курсантки Skytek. Він посторонився, пропускаючи їх, але вони, немов не бачачи його, з реготом неслись уперед і… пройшли крізь нього до передпокою.

«Голограми… — подумав хлопець. — Але… якого біса?»

Здається, Макс іще ніколи не бачив наскільки реальних голограм.

Він попрямував на балкон, все ще обережно обходячи непроханих гостей (чи голограм?). Оля сиділа скраю балконної тераси на гравістільчику, закудлана, в самому халаті, зосереджено схилившись над якоюсь чудернацькою конструкцією — два перевернутих гравіскейта, один різнокольоровий, другий чорний, лежали на терасі коло її ніг, перевернуті і якось отак-от навхрест… Ні, вони не лежали — вони висіли низько в повітрі, один над одним, та повільно рухались у різні сторони, немов які стародавні пропелери. А над ними, на рівні Олиного погляду, то вище, то трохи нижче, висіли в повітрі різноманітні дивні штукенції — Макс розрізнив інженерну модифікацію імпульсного ножа Gerber, ще один ніж, але вже розібраний — пустий корпус, контрольна панель, акумулятори… якийсь продовгуватий балончик з яскравим написом «UBIK. Made only in Cleveland» і цілу купу органічних декоративних шпильок — вони повзали по повітрю трохи збоку від Олі, звивались, скручувались, витягувались у тонкі струни і знов стягувались назад…

— У… нас гулянка? — пролопотів ошелешений Макс, розгублено зиркаючи.

Оля навіть не помітила, як він увійшов — настільки була зосереджена.

— О… привіт! — не надто уважно всміхнулась вона і піднесла до очей маленький ін’єктор — вгляділась в індиктор на рукоятці. — Зачини двері.

— Що?

— Зачини двері, будь ласка.

Макс розгублено одпустив край вікна, і воно поповзло назад. Музика з номера стихла, і над терасою запанували звичні звуки пізнього літа з садів — віддалений щебет пташок, тріск цвіркунців, мляві подихи вітру…

— То в нас гулянка? — не знайшовся що ще спитати Макс.

Оля його мов не чула — розправила ліву руку і піднесла ін’єктор до ліктя.

— Що ти робиш?! — ледь не зойкнув Макс.

— А?.. — зиркнула вона на нього дещо також розгублено, але скоріш — не надто уважно. — Ти чого так рано?

— Відпросився, бо… Та що ти робиш? — він дурнувато всміхнувся.

— Я?..

Ін’єктор пискнув, і вона відвела його — взяла в ліву руку одну зі шпильок, що лежала окремо.

— Зараз… — глухо мовила вона і вколола шпильку ін’єктором.

Та випрямилась у тоненьку струну і безсило опала.

Оля поклала її до решти (повісила в повітрі?) і піднялась зі стільчика, прикрила очі правою долонею, на мить заціпеніла, а тоді… різко клацнула пальцями лівиці — Макс аж стрепенувся.

— Коханий?.. — раптом зиркнула вона на нього якось зовсім інакше.

Більш жваво, більш тверезо, більш… звично?

— Ти чого так рано?

Вона привітно всміхнулась.

Макс ступив до неї крок.

— З тобою… все нормально? — спитав.

— А що хіба? — вона всміхалась.

Макс украй розгубився.

— Послухай… я тільки-но пояснив, чого я… — він повів рукою, — а ти була немов…

— А… оце…

Оля дзвінко розсміялась і поправила халат, що сповз з одного плеча.

— Вибач, я моделювала алгоритм для «п’явок» і мала трошки зосередитись. Навряд чи я тебе чула… і адекватно сприймала довколишність, ну вибач.

Вона знов розсміялась — звично, безтурботно… Це була знов звична нормальна Оля.

— Між іншим, я на те тебе і відправила з дому — щоб оце все не пояснювати…

Вона повела рукою над тим своїм імпровізованим… столом?

— А ти, значить…

Макс видихнув.

— Я відпросився.

— Ох, — вона погрозила йому пальчиком і втомлено повела рукою, — ну, сідай тепер, що ж…

Гравістілець підлетів до Макса, і він присів на його край, а Оля бухнулась на свій.

— То що ти робиш? — зацікавлено повів хлопець і зиркнув у номер. — І що це за…?

— Хотіла чимось відволікти дронів, — зітхнула Оля і прибрала закудлане каштанове пасмо з-перед очей. — Тепер майже всі зайняті.. гостями. Або готують частування.

— Частування?

— Теляча печінка під сметаною, м’ясне рагу, салати… що там ще? — вона поклала (підвісила?) ін’єктор і взяла до рук інженерну модифікацію імпульсного ножа. — Не пам’ятаю. Усе, що могла згадати з кулінарії… — зажурено всміхнулась, — як бачиш, я тут займаюсь не зовсім законною діяльністю — не хотілось би зайвий раз складати пояснювальні чи навіть накликати сюди копів, отож…

— А що ти… — Макс нахилився над жмутком шпильок, — це ж шпильки?

— Угу, — Оля кивнула і нахилилась над завислим у повітрі ін’єктором. — Я робила «п’явок».

Вона заходилась інженерним ножем розмонтовувати корпус ін'єктора.

— «П’явок»? — перепитав Макс.

- Інтерактивні з’єднання, — пояснила вона. — Зі шпильок можна зліпити майже що завгодно, але мені багато й не треба, це я так — про запас.

— Навіщо тобі ніж і… ін’єктор?

— Зроблю одну річ…

Вона знов зосередилась і відповідала не надто уважно — не так відсторонено,