Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

53. Голос серця

Вона прокинулась рано. Село ще дрімало під сірою ковдрою туману. У філармонії було тихо — старі стіни зберігали в собі нічну вологість, але Марта не почувалась самотньою. Скрипки поруч не було. Але в голові — звучав тембр, якого вона ще не знала. Ніби її пальці вже торкались струн. Але не тих, які вона колись знала — нових.

— Поїду сьогодні, — сказала Андрію, не запитуючи дозволу.

— У місто?

— Так. Там є майстер. Старий. Я чула про нього давно. Він не рекламується. Просто чекає тих, хто дійсно слухає.

Андрій лиш кивнув. Не супроводжував. Знав — це має бути її шлях. Самостійний.

Київ цього разу зустрів її по-іншому. Не шумом — шепотом. Вона їхала трамваєм, потім пішки. Адреса, яку їй дала знайома, вела до старої кам’яниці на Подолі. Без вивісок. Без музичних вітрин. Лише вузькі двері, іржавий дзвінок і запах старого дерева.

Майстер був худим чоловіком із глибокими очима. Він мовчав, поки вона розповідала. Не перепитував. Лише слухав. Потім кивнув — і повів її вглиб приміщення, де стояло п’ять скрипок.

— Це все?

— А хіба потрібно більше?

Вона підходила до кожної. Торкалась. Слухала. Але не грала. І тільки біля однієї — зупинилась.

Вона була не найкраща. На лаку — подряпина. Форма — трохи грубувата. Але коли вона взяла її в руки — пальці лягли так, ніби пам’ятали цю деревину. Як доторк до плеча когось знайомого, кого не бачив десятиліттями, але завжди носив у собі.

— Можна? — спитала.

Майстер кивнув.

Вона провела смичком. Перший звук був тремтячий, як серце перед поцілунком. Другий — глибший. Третій — мов подих після довгої паузи.

Вона заплющила очі. У ній звучала не впевненість. А зв’язок. Інтуїція. Присутність.

— Це вона, — прошепотіла.

Майстер нічого не сказав. Лише загорнув скрипку в темно-зелений чохол і подав їй.

— Без коробки?

— Вона вже твоя. Не потрібно захищати. Потрібно — грати.

Вона заплатила. Гроші були не головним. Головне — те, що сталося в її середині.

У трамваї назад вона тримала скрипку не як річ. Як продовження себе. Нову. Свіжу. Мудру.

— Вітаю, — сказав Андрій, коли вона повернулась.

— Вона не найкраща.

— Але вона — твоя?

— Ні. — Вона подивилась йому в очі. — Вона — я.

Цієї ночі вона зіграла вперше на новій скрипці. І всі, хто був у залі, відчули: її звук був не голосним. Але він говорив серцем.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍