Читати книгу - "Кременецький звір"

жилося йому не надто добре, але ж це було краще, ніж втрачати свідомість від ударів здоровенного селюка... Та й помер той лікар вчасно, щойно виявилося, що хлопчина має неабиякий талант.

— Убивати, — тихо підказав Голота.

— Е ні, ліценціате. Я завжди був справжнім лікарем. Не те, що більшість коновалів, яких зустрічав усе своє життя, — відмахнувся рукою, скривившись Хохриттер. — У мене був талант і золоті руки. Уже малим я був кращим за того старого тупака, що мене вчив! Але він чомусь відкинув копита, і я накивав п’ятами, забравши його гроші зі сховку. Тікав так довго, що зрештою, зупинився аж у Монпельє.

Хохриттер зупинився, подивився у вогонь невидющими очима, явно згадуючи. Потім отямився, пошкрябав щоку й продовжив:

— Туди, в університет, я й віддав Ремерові гроші і так став студентом. Там також було нелегко. Хай я був один із найкращих анатомів і хірургів серед студіозусів, та не мав жодного шансу прославитися. Бо був чужий і бідний. Не з’явилося в мене шансів і коли почав практикувати. Всіх клієнтів розділила між собою зграя старих недоумків та синків із багатих родин. Мені ж лишалося їздити Європою у пошуку випадкових заробітків.

— Так ви потрапили на Волинь...

— Спочатку у Львів. Я вилікував одного міського патриція від метеоризму й відразу ж став зіркою у цій глушині...

— Тоді ви почули про Мнішеків... Про хворобу хлопця.

— Так. А коли приїхав, відразу побачив, що ніяких хвороб немає й близько. Хлопець був трохи нервовий і з неабиякою уявою. А от мати довела його до справжніх розладів. Усе, що було потрібно, — це відірвати хлопця від тієї істерички, що я й зробив — повіз у мандрівку.

— Але що сталося в Італії?

— Що? Дві речі. Я побачив моїх бездарних однокашників, які лікували в Римі, Неаполі та Венеції. Їх називали світилами науки і під час зустрічей вони зглядалися й плескали мене по плечу, гидливо кривлячи губи на вбогого тедеско[47]. І ще одне: я зрозумів, що, як завжди, мав рацію — хлопець повністю вилікувався вже за місяць. А це означало...

— Що скоро ви втратили б роботу...

— Так, ви, на диво, проникливі. І як я міг так помилитися, вважаючи вас недоумком? Так, я справді злякався. Так-так, мій милий ліценціате. Я не хотів більше жити в конюшнях і годувати бліх у поганих заїздах. І саме в цей час сталася подія, що перевернула моє життя, — Хохриттер зробив паузу й прикрив рукою очі. — Якось до мене навідалися гості, посланці дуже, дуже впливових людей. Які мали зуб на дядька хлопця...

— І? — нетерпляче підганяв Голота лікаря.

— Люди знали про хворобу хлопця і про те, що я його вилікував...

— Не кажіть далі, — швидко заговорив Голота, кусаючи губи. — Вам заплатили, аби ті хвороби повернулися. Навіть більше — аби ті хвороби зробили Міхала кривавим маніяком... Тоді б вони мали, як впливати на дядька-міністра...

Хохриттер скривив губи і поаплодував Голоті:

— Браво! Усе так і було. Аби повернути нервовому Міхалу його лікантропію, треба було влаштувати справжню виставу й отруїти нещасну дівчину. На війні як на війні, — театрально розвів руками Хохриттер. — Результат був прекрасним. Міхал знову поринув у депресію. Я ж розпоряджався грошима молодого магната, писав трактат про лікантропію й почувався господарем світу.

— Але чому ви повернулися?

— Бачиш, Голото, тим панам знову знадобився старший Мнішек. Вони захотіли влаштувати показову виставу й засудити його небожа тут, серед їхніх володінь... Не просто небожа, а кривавого Кременецького Звіра, проклятого Богом.

— Пани? Ви натякаєте на Фамілію, клан князів Чарторийських, що ворогують із Мнішеками? — перебив Голота.

— Можливо, — ухильно відповів Хохриттер. — У могутніх князів Чарторийських завжди палкі суперечки з дядьком Міхала... Але, зізнаюся, Чарторийські тут не більш, ніж маріонетки.

— Маріонетки? — здивувався Голота. — Найвпливовіші люди в Речі Посполитій?

— Справді впливові люди сидять трохи далі на схід. Ви чули про графа Паніна[48]? — запитав Хохриттер, сплівши пальці.

— О, Господи, Хохриттере! — Голота аж устав зі свого крісла. — Не кажіть мені, що ви російський шпигун!

— А що вас дивує, Голото? Це ж Річ Посполита. Тут половина аристократів — російські шпигуни, інша — саксонські, і всі вони продаються то одному табору, то іншому. Чому не може бути шпигуном лікар?

— Але... Навіщо?

— Що саме?

— Я розумію, навіщо росіянам або саксонцям аристократи, впливові люди, багатії. Але навіщо їм... ви?

— Комусь же треба виконувати брудну роботу... Я, наприклад, відповідаю за прихильність до Московії його світлості Єжи Мнішека... З моєю допомогою Московія тримає його на короткій шворці.

— Через хворобу Міхала? Не смішіть мене...

— І це також. Ви ж розумієте, як нам вдалося завербувати міністра Єжи Мнішека вперше?

— Отим убивством в Італії?

— Отруєна дівчина була донькою місцевого графа. Можете уявити скандал, який міг спалахнути, якби Міхал зізнався в убивстві, як і хотів... Але росіяни допомогли зам’яти бучу, яку самі ж і організували, — посміхнувся Хохриттер. — За це, ну, і, звісно, за двадцять тисяч червінців міністр Мнішек несподівано став палким прихильником Петербурга.

— Але що ви робите в Кременці? — знову повернувся Голота до свого питання.

— Друга дія, мій друже, цієї вистави. Минув час, двадцять тисяч червінців міністр витратив і вже забув про них. Потрібно знову змусити його танцювати під дудку Петербурга. Саме тому й вигадали судовий процес проти маніяка-аристократа і невеличку селянську війну на землях родини кровопивці...

— Міністр Мнішек уже знає про це?

— З міністром Мнішеком поки говорять самими пряниками й улесливими словами, але, про всяк випадок, тримають за спиною руку з нагаєм у вигляді племінника, якого знеславлять на все королівство, та селян, які поруйнують маєтки Мнішеків через магната-вовкулаку, що різав їх, як овець.

— Але чому ви вирішили, що звістка про вовкулаку збурить людей?

— Збурить, аякже, не може не збурити, — впевнено хитнув підборіддям Хохриттер. — Хоча б тому, що кілька загонів обурених селян уже ховаються в лісі на Брацлавщині... Палити ті селяни вміють, повірте мені. І вбивати теж.

— Тож для того, аби викрити убивцю Мнішека, ви обрали мене?

— Ви були прекрасним кандидатом на цю роль. Спочатку ми хотіли розіграти «італійську» виставу з пошматованою вовкулаком дівчинкою-шляхтянкою. Але