Читати книгу - "Небратнi"

протистоянню, та нинішні військові витрати зумовили найбільший із часу розвалу СРСР спад української економіки. Проте найгірше — у гібридній війні з РФ продовжують гинути люди. За даними ООН, станом на початок 2015-го на сході України загинуло понад п’ять тисяч українців, не менш як чверть із яких — мирні жителі.

Утім, незважаючи на всі негативні та часто трагічні аспекти, українській кризі притаманні й позитивні наслідки. Найважливіший із них — об’єднання української нації. Незалежність не отримують у подарунок, незалежність виборюють і здобувають. Українці зрозуміли це через двадцять чотири роки після розпаду Радянського Союзу.

Навесні 2014-го у свідомості багатьох українців — особливо тих, що проживають на сході та півдні України, — відбувся переворот. До 2014-го люди мали українські паспорти, називали, але не відчували себе українцями. Перед анексією Криму та початком війни із Росією мало хто із мешканців російськомовних регіонів усвідомлював значення українсько-російських відносин для становлення української нації, та зовсім ніхто не замислювався над тим, на що здатне керівництво РФ, щоб не допустити зближення України з Європою. «Війни не буде, бо російський солдат ніколи не підніме зброю на українця», — саме так стверджували жителі півдня та сходу України в березні 2014-го, після анексії Криму Російською Федерацією. Я переконаний, що так само думали й росіяни, точніше, та частина їх, яка здатна від’єднувати мізки від телевізорів. У квітні-травні несподівано виявилося, що російські солдати не просто здатні піднімати зброю на «братів-українців», а ще й фотографуватися біля обгорілих трупів українських вояків, неначе мисливці поруч із упольованою звіриною, або розвішувати на дротах ліній електропередач загиблих українських десантників, після чого потішатися із власної «дотепної» вигадки, виставляючи фотографії у соціальних мережах. Несподівано постало остаточно зрозумілим, що Росія — не друг і не брат, а лицемірний ворог, готовий встромити ножа у спину в найтяжчий момент.

Про зміну свідомості дають підстави стверджувати результати позачергових парламентських виборів 2014 року. 2012-го проєвропейські партії — Блок Юлії Тимошенко, УДАР, «Свобода» — здобули перемогу в шістнадцяти із двадцяти шести регіонів України (враховуючи Київ), зосереджених у центрі, на півночі та заході країни; на півдні та сході тотальну перевагу вітали проросійські Партія регіонів і комуністи. 2014-го демократичні партії — Блок Петра Порошенка, «Народний фронт», об’єднання «Самопоміч» — отримали потужну підтримку на всій території країни за винятком окремих округів на півночі Луганської, сході Харківської та півдні Запорізької областей, де більшість голосів набрав «Опозиційний блок». Менш ніж за два роки — після Януковича, Євромайдану та початку війни із Росією — двомовна країна, яку можна було умовно ділити навпіл, провівши лінію між Харковом та Одесою, країна, затиснута між потужним європейським блоком, з одного боку, та слабкою, але агресивною Росією, з іншого, перетворилася на монолітну, орієнтовану на Захід державу. У нинішній вибухонебезпечній ситуації ще не можна говорити про перспективи швидкої інтеграції до ЄС чи негайного вступу України до НАТО, хоча Путін своїми діями, по суті, заштовхує Україну до Північноатлантичного альянсу.

23 грудня 2014 року Верховна Рада скасувала позаблоковий статус України, відразу після чого було розпочато розроблення програми інтеграції з НАТО. Зініціювавши агресію, Путін назавжди втратив Україну.

2

На глобальному рівні російська інтервенція до України — це найважчий із часу нацистської окупації Чехословаччини виклик для світової спільноти. Кремль збрехав, атакувавши країну, яку мав захищати, та поставивши провідні держави перед вибором: розпочати третю світову (майже напевно, із застосуванням ядерної зброї) або проігнорувати свої зобов’язання стосовно суверенітету України.

Європа, котра протягом минулого десятиліття занедбала власні збройні сили, панічно боїться нової війни. Після розвалу СРСР провідні європейські країни спрямували кошти, раніше використовувані для підтримання обороноздатності та «холодної війни», на потреби так званої «низької політики» (англ. low policy) — різноманітні соціальні програми, розвиток «чистої» науки тощо, — поступово забуваючи про «високу політику» (high policy), що вимагає наявності потужної армії. Через це я вважаю загрозу початку третьої світової війни дещо перебільшеною: Європа занадто багата та занадто слабка, щоб втягуватись у серйозний конфлікт, бодай і неядерний, із високомілітаризованою Росією. Та це не знімає основного запитання: що робити із Будапештським меморандумом, точніше з тим, що від нього залишилося, після того як Росія відірвала від України Крим і вторглася на Донбас? Порушивши Будапештські домовленості, Росія не просто виставила себе загарбником, дріб’язковою та безвідповідальною країною, для якої пропагандистські гасла важливіші за раніше підписані угоди. Вона в одну мить зруйнувала крихку та вистраждану систему нерозповсюдження ядерної зброї, вибудовувану протягом десятиліть. І це страшніше, ніж видається на перший погляд. Україна, яка двадцять років тому відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу у світі, стикнулася не просто з відмовою одного з гарантів безпеки виконувати свої обов’язки. Україна страждає від агресії цього «гаранта». Це позбавляє США та їхніх союзників будь-яких аргументів для стримування держав, які виробляють чи планують виробляти зброю масового знищення. Я, наприклад, не уявляю, яким чином після березня 2014-го можна примусити Іран відмовитися від розроблення ядерної зброї або переконати Пакистан чи Індію не нарощувати ядерного потенціалу.

Західні країни, зокрема й ті, що гарантували Україні цілісність і недоторканність, спочатку обмежувалися висловлюванням «глибокої стурбованості» з приводу російської агресії, оскільки ніхто достеменно не знав, як ефективно відреагувати на поведінку Росії, більш характерну для розбійників ХІХ століття. Ніхто не знав, як протидіяти гібридній війні. Переломним моментом у ставленні цивілізованого світу до російсько-українського конфлікту стало знищення пасажирського авіалайнера над підконтрольною сепаратистам територією. 17 липня 2014 року літак «Boeing 777–200» авіакомпанії «Malaysia Airlines», рейс MH17, із 298 людьми на борту було збито ракетою «земля-повітря» на висоті 33 000 футів (10 000 метрів) над територією України приблизно за 50 кілометрів від російсько-українського кордону. Рейс MH17 — це регулярний рейс, що курсував між голландським Амстердамом і малайзійською столицею Куала-Лумпур. Рештки збитого лайнера впали на поле неподалік міста Торез Донецької області. Усі пасажири та члени екіпажу літака загинули.

Жодна країна світу не підтримала Путіна після збиття лайнера «Malaysia Airlines». Від нього відвернулися навіть «свої» — Лукашенко та Назарбаєв. Путін залишився сам. Загибель рейсу MH17 — це найбільша катастрофа на території України, найбільша авіаційна аварія серед усіх, що трапилися з лайнерами авіакомпанії «Malaysia Airlines» за весь час її функціонування, за кількістю загиблих пасажирів вона перша у списку катастроф за участю літаків «Boeing 777», а також належить до десятки найбільших авіакатастроф за всю історію людства.

За даними американської та німецької розвідок, малайзійський лайнер збили проросійські сепаратисти із зенітно-ракетного комплексу «Бук», напередодні отриманого з Росії. Ракету запустили з території, на той