Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Часом він ховався на розі її вулиці, так, щоб ніхто не побачив, і чекав, коли прийде листоноша. Він дивився, як вона вибігає з хати і кидається до поштової скриньки, щоб узяти дорогого листа. Вона жила тільки заради цих слів кохання. Чудесна і трагічна сцена: кохання було їхнім найбільшим, але недосяжним скарбом.

Люба моя, найдорожча!

Не можу я показатися: це завдасть нам страшенного лиха. Ми з різних світів, люди не зрозуміють цього.

Я так страждаю через своє походження! Чому потрібно жити за чужими правилами? Чому ми не можемо просто кохати, попри всі відмінності? Такий сучасний світ — світ, де двоє кохають одне одного і не можуть узятися за руки. Такий сучасний світ: у ньому повнісінько законів, безліч правил, та ці кляті правила замикають людські серця і роблять їх черствими.

А наші серця чисті, їх не можна замкнути.

Кохаю вас безмежно, вічною любов'ю. Від найпершого дня.

Любове моя!

Дякую за останній лист. Пишіть, не зупиняйтеся, це так чудово.

Моя матінка питає, хто це мені стільки пише. Хоче знати, чому я весь час бігаю до поштової скриньки. Щоб заспокоїти її, кажу, що це подруга, з якою я познайомилася минулого літа в таборі. Не люблю брехати, але так простіше. Знаю, ваша правда, ми не можемо казати правди: люди заподіють вам зло. Хоча мені так боляче надсилати вам листи, коли ми зовсім поруч.

21. Про те, як тяжко любити

— Знаєте, Маркусе, який єдиний спосіб збагнути, як сильно ви кохаєте людину?

— Ні.

— Втратити її.

Дорогою до Монберрі є невеличке озеро, про яке знають усі місцеві мешканці; спекотної пори там повнісінько родин і дітлахів із літніх таборів. Люди сходяться туди від самісінького ранку: береги рясніють пляжними килимками і парасольками, під якими сидять батьки, поки їхні діти галасливо купаються в зеленій літеплій воді з клаптями піни там, куди течією зносить сміття від пікніків. Відколи якась дитина нахромилася на використаний шприц, покинутий на березі, — було це років зо два тому, — міська влада Монберрі постаралася облаштувати територію довкола озера. З’явилися столи для пікніків і барбекю, щоб ніхто вже не розпалював багать, що перетворювали зелений моріжок на місячний пейзаж, значно побільшало смітників, поставили збірні вбиральні, розширили і бетонний паркувальний майданчик біля берега, а від червня до серпня бригада прибиральників щодня збирала на пляжі відходи, презервативи і собаче лайно.

Того дня, коли я, збираючи матеріал для книжки, приїхав на озеро, дітлахи зловили жабу — певне, останню мешканку цього ставка, — і смикали її за задні лапи, намагаючись їх відірвати.

Ерні Пінкас казав, що те озеро — пречудова ілюстрація людського занепаду, що охопив Америку і весь світ. Тридцять три роки туди майже ніхто не ходив. Дістатися до водойми було нелегко: треба було покинути авто на шосе, перетнути гай, а потім іще з півмилі продиратися крізь високу траву і кущі шипшини. Та результат вартував тих зусиль — перед тобою поставало розкішне озеро, всуціль укрите рожевим квітом латаття та ще й облямоване великими плакучими вербами. У прозорій воді шугали зграйки золотавих окунців; на них пантрували сріблясті чаплі, які непорушно стовбичили в очереті. Був навіть клаптик пляжу з сірим піском.

Туди і подався Гаррі, ховаючись від Ноли. Тут він і перебув суботу, 5 липня, коли вона лишила перший свій лист під дверми його дому.

Субота, 5 липня 1975 року

Він приїхав до озера пополудні. Ерні Пінкас уже чекав його, влігшись на березі.

— Прибули-таки? — запитав Пінкас. — Просто диво, що ви не в «Кларксі».

Гаррі всміхнувся.

— Ви стільки розповідали мені про це озеро, що я не міг не приїхати.

— Гарно, правда ж?

— Неймовірно.

— Оце вона, Гаррі, Нова