Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

200
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 59
Перейти на сторінку:
class="p1">Кредок запитав:

– І ви думаєте, що то була все ж таки вона?

– Я думаю, хтось стривожився, коли ви почали наводити довідки про неї, ото й усе… Я думаю, хтось не хотів, щоб ви продовжили це розслідування.

– Повернімося до головного факту, що хтось мав намір прикинутися Мартіною, – сказав Кредок, – а потім чомусь відмовився від свого наміру. Чому?

– Це вельми цікаве запитання, – сказала міс Марпл.

– Хтось надіслав повідомлення, що Мартіна повертається до Франції, потім прилаштувався їхати в поїзді з дівчиною і вбив її під час цієї подорожі. Ви погоджуєтеся з таким припущенням?

– Не зовсім, – сказала міс Марпл. – Я думаю, ви надто ускладнюєте справу.

– Ускладнюю?! – вигукнув Кредок. – Ви зовсім збили мене з пантелику, – поскаржився він.

Міс Марпл збентежилася й почала його переконувати, що в неї й у думках не було нічого подібного.

– Скажіть мені відверто, – попросив Кредок, – ви знаєте чи не знаєте, хто задушив жінку?

Міс Марпл зітхнула.

– Мені так важко, – сказала вона, – пояснити вам суть своєї думки. Тобто я не знаю, хто вона була, але водночас я переконана в тому, хто вона була, якщо ви розумієте, про що я кажу.

Кредок рвучко підняв голову.

– Чи я розумію, про що ви кажете? Ані бельмеса не розумію. – Він виглянув у вікно. – Ваша Люсі Айлесберроу приїхала вас навідати, – повідомив він. – То я поїду геть. Моє самолюбство сьогодні перебуває на надто низькому рівні, і зустрітися з молодою жінкою, яка пашіє енергією та успіхом, я просто не здатний.

Розділ двадцять п’ятий

– Я подивилася у словнику, що означає слово «тонтіна», – сказала Люсі.

Вони вже обмінялися першими привітаннями, і тепер Люсі без певної мети блукала по кімнаті, доторкаючись то до китайського собаки, то до серветки на спинці стільця, то до пластикової шкатулки з шиттям і плетінням на підвіконні.

– Я так і думала, що ти його подивишся, – спокійно мовила міс Марпл.

Люсі заговорила повільно, цитуючи слова:

– Лоренцо Тонті, італійський банкір, винайшов у 1653 році таку форму щорічної ренти, за якої акції підписантів, що помирають, приєднуються до акцій живих. – Вона зробила паузу. – Переконливо, чи не так? Гадаю, така система має стосунок до нашої ситуації, і ви, певно, думали про це ще до двох останніх смертей.

Вона знову стала ходити по кімнаті – без будь-якої мети. Міс Марпл спостерігала за нею. Перед нею була зовсім інша Люсі Айлесберроу, аніж та, яку вона звикла знати.

– Такий заповіт може спокусити кого завгодно, – сказала Люсі. – Заповіт, у якому стверджується, що якщо з усієї родини живою залишиться тільки одна особа, то всі гроші залишаться їй. Але ж тих грошей дуже багато, чи не так? Їх би вистачило на всіх… – Вона зробила паузу, і її слова відлетіли, стихаючи.

– Лихо в тому, – сказала міс Марпл, – що люди жадібні. Деякі з них принаймні. Нерідко саме з цього все й починається. Ви не думаєте починати з убивства, не маєте бажання вчинити вбивство, і навіть у думках у вас немає нічого подібного. Вас просто опановує жадібність, ви хочете одержати більше, ніж вам належить. – Вона поклала плетиво собі на коліно й втупила погляд у простір. – Саме за таких обставин я вперше познайомилася з інспектором Кредоком, якщо хочете знати. Ті події відбувалися в сільській місцевості. Біля курорту з мінеральними водами Меденгем. Усе там почалося так само, як і тут: чоловік зі слабким і лагідним характером хотів одержати велику суму грошей. Грошей, які тому чоловікові не належали, але йому здавалося, що здобути їх буде легко. Не було вбивства, а був обман, такий легкий і простий, що навіть не здавався чимось гідним осуду. Ось так усе почалося… А закінчилося трьома вбивствами.

– Як і в нас, – сказала Люсі. – Ми вже маємо три вбивства. Спочатку порішили жінку, яка прикидалася Мартіною й могла претендувати на частку грошей для її сина, потім Альфреда, потім Гарольда. І тепер їх залишилося тільки двоє, чи не так?

– Ви маєте на увазі, – сказала міс Марпл, – що залишилися тільки Седрік і Емма?

– Не Емма. Емма не могла бути високим темноволосим чоловіком. Ні. Я маю на увазі Седріка й Браєна Істлі. Я ніколи не думала про Браєна, бо він світловолосий. У нього русяві вуса й сині очі, але ви знаєте… одного дня… – Вона замовкла.

– Розповідайте далі, – сказала міс Марпл. – Щось вас дуже прикро вразило, чи не так?

– Це було тоді, коли леді Стодарт-Вест виходила з дому. Вона сказала «до побачення», а потім раптом обернулася до мене, уже перед тим, як сісти в автомобіль, і запитала: «Хто був той високий темноволосий чоловік, який стояв на терасі, коли я увійшла?»

Спочатку я не зрозуміла, про кого вона запитує, бо Седрік ще лежав у постелі. Тому я досить спантеличено запитала: «Ви ж не маєте на увазі Браєна Істлі?», а вона мені відповіла: «О, звичайно ж, то був командир ескадрону Істлі. Одного разу він ховався на нашому горищі в часи Опору. Мені пригадалося, як він стояв і як тримав свої плечі», – і вона сказала: «Мені хотілося б із ним зустрітися», але ми не змогли його знайти.

Міс Марпл не сказала нічого, вона мовчки чекала.

– А потім, – сказала Люсі, – потім я подивилася на нього… Він стояв до мене спиною, і я побачила те, що мусила побачити раніше. Що коли навіть русявий чоловік змащує своє волосся брильянтином, то він може здаватися темноволосим. Думаю, що природний колір Браєнового волосся світло-брунатний, але воно може здаватися темним. Тому не слід виключати, що саме Браєна бачила ваша подруга тоді у вагоні поїзда. Вона могла…

– Так, – погодилася міс Марпл. – Я теж про це подумала.

– Таке враження, ніби ви думаєте про все, – сказала Люсі з певним розчаруванням у голосі.

– Доводиться, моя люба, доводиться.

– Але я не бачу, яку вигоду міг би здобути з цього Браєн. Адже гроші дістануться Александеру, а не йому. Мабуть, житиметься їм краще, можливо навіть, вони житимуть у розкоші, але він однаково не зможе доторкнутися до капіталу, щоб прокрутити якісь грандіозні оборудки чи реалізувати інші свої задуми.

– Але якби щось трапилося з Александером до того, як йому виповниться двадцять один рік, тоді гроші дістануться Браєнові як його батькові та найближчому родичу, – нагадала їй міс Марпл.

Люсі поглянула на неї з жахом.

– Цього він ніколи не зробить. Жоден батько не підійме руку на свого сина лише для того – лише для того, щоб заволодіти грішми.

Міс Марпл зітхнула.

– Люди й на таке здатні, моя люба. Це дуже сумно й дуже жахливо, але вони на таке здатні. Люди іноді витворяють справжні жахіття, – провадила міс Марпл. – Я знаю жінку, яка отруїла трьох своїх дітей лише за невеличку суму страхових грошей. А одна стара жінка, дуже навіть мила на вигляд стара жінка, отруїла свого сина, коли той приїхав навідати її на вакації. Або згадаймо випадок зі старою місіс Стенвіч. Про ту справу писали в газетах. Думаю, ви про неї читали. Спочатку в неї померла дочка, а потім і син, а потім вона заявила, що її хотіли отруїти. Отруту справді знайшли у вівсяній каші, але потім з’ясувалося, що

1 ... 54 55 56 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзд о 4.50 з Педдінгтона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"