Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

польською активністю. Адже з опису виразно випливає, що йдеться про пацифікації весни 1942 року, упродовж яких німці чинили страти в деяких селах, намагаючись знищити групи комуністичних партизанів і євреїв, які там переховувалися. У своєму бюлетені ОУН відповідальність за проведення пацифікації покладає не на німецьку владу, а... на поляків, які нібито спровокували їх. Тим часом насправді репресії стосувалися не лише українців, а й поляків.

Про жодні масові вбивства, скоєні поляками, не згадував також Володимир Кубійович у своїй пам’ятній записці за лютий 1943 року, так описуючи в ній процес розвитку партизанського руху на Люблінщині:

Спочатку банди складалися з радянських біженців і в’язнів [...]. Згодом до них приєдналися ще євреї і поляки, які з різних причин уникали німецької поліції. У зв’язку з акцією виселення, зокрема в повіті Замость, банди поповнились сотнями і навіть тисячами поляків. [...] Банди борються не лише з німецькими органами влади, а й також — і то в поважних масштабах — проти українського населення, якому мстять за його пронімецькі настрої[251].

Як легко зауважити, Кубійович виразно поєднував активізацію діяльності польських партизанів із виселеннями поляків. Він також не добачав у польських акціях прагнення здійснити етнічні чистки. Цікаво, що в тому ж меморандумі Кубійович скаржився німецькій владі на застосування нею колективної відповідальності у відповідь на дії польського підпілля, але проти українців, а не поляків. Він писав:

Результати такі, що колективна відповідальність, метою якої є знищення антинімецького елементу, знищує або послаблює дружелюбний щодо німців елемент і викликає в його середовищі настрої невдоволення і гіркоти. В люблінському окрузі таким чином втратили життя близько 400 [виділення моє — Ґ. М.] таких українців[252].

З цих слів виразно випливає, що на початку 1943 року більших втрат українському населенню Люблінщини завдали німці, а не польське підпілля! Проте ця ситуація зміниться допіру в найближчі кілька місяців.

За даними українських джерел у 1942–1943 роках на Люблінщині від рук поляків загинуло загалом близько шестисот українців. Ураховуючи, що водночас на Волині загинули щонайменше сорок тисяч поляків, важко визнати такі цифри співставними. До речі, більшість згаданих українців Люблінщини стали жертвою подій на Волині у другій половині 1943 року.

Українці безсумнівно були на Люблінщині слабшою стороною, і їм дошкуляли там операції польського підпілля. Однак, як відомо з українських документів, вони чудово усвідомлювали, чим зумовлене посилення антиукраїнських ударів у другій половині 1943 року. В звіті організаційного реферату Грубешівського УДК за вересень того року читаємо:

[...] за місяць вересень посилилася терористична польська акція на терені Грубешівщини. Причини: а) відплата за Волинь [виділення моє — Ґ. М.], б) поворот поляків, які були на Майданку [в Майданеку. — наук. ред.) в Любліні[253].

Та й сам Кубійович загострення польсько-українських стосунків на Люблінщині пояснював у вересні 1943 року появою в Холмі біженців із Волині. У зв’язку з цим він вимагав, щоб німці прибрали усіх волинських біженців із Холмщини. Аналогічно сприймали ситуацію й бандерівці. Коли на початку 1944 року польсько-українські відносини на Люблінщині увійшли, як ми побачимо, в критичну фазу, в звітах ОУН ґенезу тих подій оцінювали так: «Безпосереднім приводом для цього здаються відплатні акції польського елементу в Галичині й такі ж акції, які ведуть поляки тут»[254].

Звідки взялося настільки поширене помилкове переконання в першості мучеництва українців на Люблінщині? В польській історіографії часто, щоб не сказати — майже зазвичай, це пояснюють уляганням націоналістичній пропаганді. В тому є дещиця істини, оскільки ОУН-Б ніколи відверто не заявляла про підготовлені нею плани проведення етнічних чисток, зате завжди охоче представляла себе в ролі захисника українського населення. Вже в 1944 році вона також заходилася представляти чинені нею антипольські акції як помсту за Люблінщину. Найвідомішим прикладом цього є брошура Куди прямують поляки?, написана Мирославом Прокопом. Вона мала виразний пропагандистський характер, отож, трактування її як неупередженого джерела, що іноді трапляється, слід вважати серйозною методологічною помилкою.

Тим не менш, це не пояснює, чому в 1944 році вся українська громадська думка в Галичині була глибоко переконана в першості страждання українців Люблінщини. Так вважав і митрополит Андрей Шептицький (що знайшло своє відображення в листуванні з римо-католицьким архієпископом Болеславом Твардовським), і письменник-комуніст Ярослав Галан (убитий ОУН у 1949 році). Галан описував ґенезу польсько-українського конфлікту в тексті Слово до братів поляків:

Почалося з мордування українського населення під Грубешовом, а скінчилося на поголівному винищуванні цілих польських сіл на Волині і в Галичині. [...] Українських селян у Холмщині вбивали ті, що перед вереснем 1939 р. носили на грудях чорносотенні мечики Болеслава Хороброго, а за халявою — звичайні різницькі ножі. [...] Польських селян під Луцьком і Тернополем різали ті ж самі, які перед вереснем 1939 року носили на грудях петлюрівські тризубці, а в кишенях — револьвери німецької марки[255].

Намагаючись пояснити це явище, слід уважно придивитися до тогочасного обігу інформації. Новини про долю українців Люблінщини, які підкреслювали їхню трагедію, а водночас промовчували становище поляків у тому регіоні, дісталися в Східну Галичину більш-менш одночасно зі звісткою про різанину на Волині. Враховуючи, що українці більше переймалися долею своїх одноплеменців у Холмі і довго ще сумнівалися щодо походження винуватців волинських убивств, серед них хутко витворилася певність про принаймні еквівалентність обох явищ. Під час дискусій, які безсумнівно велися у гроні знайомих, природним чином з’явилося просте пояснення ситуації: «Вони нас на Холмщині, а ми їх — на Волині».

Можна сказати, що українці стали жертвами колективної ілюзії. Тим, хто вважають, що це неможливо (або ж можливе висловлення подібної точки зору вважається спробою релятивізувати польські провини супроти українців), варто нагадати, що з аналогічною ілюзією ми мали справу в повстанській Варшаві. Мешканці столиці були переконані в 1944 році, що Повстання придушує дивізія СС «Галичина», приписуючи їй найгірші злочини. Подібним чином українська громадська думка в Галичині дійшла висновку, що трагедія українців на Люблінщині щонайменше дорівнює волинській різанині, а хронологічно навіть випереджує її. Бандерівська пропаганда, отож, не стільки творила певну версію подій, скільки вписувалася в уже наявні соціальні переконання.

Отож, убивства українців на Люблінщині не могли мати й не мали жодного впливу на антипольську акцію на Волині. Бандерівці скоїли масові вбивства поляків, щоб втілити проект етнічних чисток цього регіону. Проте вони спритно приховали свої плани, завдяки чому українці ще під час війни повірили у версію про первинність страждань української меншини на Люблінщині.