Читати книгу - "Ребекка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не туди, Джеспере! — крикнула я.
Звичайно, пес на мене не зважав. Навмисне не слухаючись, він пострибав униз. «Який же він бешкетник!» — уголос проказала я і полізла на скелі за ним, удаючи сама перед собою, що мені не хочеться потрапити на іншу частину берега. «Ну що ж, — подумала я, — нічого тут не вдієш. Зрештою, Максима зі мною немає. Мене ж воно не стосується».
Я побрела по калюжах між скелями, мугикаючи собі під ніс мелодію. Під час відпливу бухта мала інакший вигляд. Не такий грізний. У крихітній гавані було не більше трьох футів. Човен міг би спокійнісінько дрейфувати собі в цій нерухомій мілкій воді, подумала я. Тут досі плавав буй. Він був біло-зелений, минулого разу я цього не помітила. Можливо, тому, що завдяки дощу всі кольори здавалися невиразними. На березі нікого не було. Я пройшла по гальці до іншого боку бухти й здерлася на низенький кам’яний мол. Джеспер біг попереду, неначе до того звик. У стіні стирчали кільце й залізна драбина, що спускалася до води. Ось тут прив’язували ялик і залазили в нього по цій драбині, подумала я. Буй виднівся якраз навпроти, приблизно за тридцять футів. На ньому було щось написано. Я витягнула шию вбік, аби прочитати напис. «Je Reviens». Яка дивна назва. Нетипова для човна. Хоча, можливо, це був французький човен, рибальський. Іноді рибальські човни мають такі назви; «Щасливе повернення», «Я тут» тощо. «Je Reviens» — «Я повертаюсь». Так, гадаю, це гарна назва для човна. Вона лише не пасувала саме цьому, адже він більше ніколи не повернеться.
Певно, холодно плисти в затоці за маяком, подалі від мису. В самій затоці спокійно, проте навіть сьогодні, у штиль, за мисом, там, де швидко йшов відплив, поверхня води бралася брижами білої піни. Щойно б маленький човен обігнув мис і вийшов із закритої затоки, пориви вітру одразу ж нахилили б його набік. Можливо, морська вода захлюпувала б через борт, стікала б палубою. Людина біля румпеля змахувала би бризки з очей і волосся, позирала б на напнуту щоглу. Цікаво, якого кольору був той човен? Може, біло-зелений, як той буй. Френк казав, що він був невеличкий, із маленькою рубкою.
Джеспер принюхувався до залізної драбини.
— Ходімо звідси! — сказала я. — Я не хочу йти за тобою.
Я рушила молом назад до берега. Хатина на окраїні гаю вже не здавалася такою непривітною й лиховісною, як раніше. Завдяки сонцю все змінилося. Сьогодні не було дощу, який стукотів би по даху. Я повільно підійшла берегом до будівлі. Зрештою, це була всього лишень хатина, в якій ніхто не жив. Не було чого боятися. Взагалі. Будь-яке місце видається сирим і зловісним, якщо там певний час ніхто не живе. Навіть нові дачі й будинки. До того ж тут влаштовували пікніки при світлі місяця… Відвідувачі, що приїздили на вихідні, ймовірно, приходили сюди, купалися, а тоді виходили на човні в море. Я постояла, дивлячись на занедбаний, порослий кропивою сад. Хтось має прийти й розчистити його. Хтось із садівників. Навіщо лишати його в такому стані? Я штовхнула маленьку хвіртку й наблизилась до дверей хатини. Вони виявилися напівпричиненими. Я ж була переконана, що минулого разу зачинила їх як слід. Джеспер загарчав, принюхуючись до порога.
— Джеспере, припини! — сказала я.
Він продовжував глибоко принюхуватись, пхаючи носа в щілину під дверима. Я розчахнула двері й зазирнула всередину. Там було дуже темно. Як і раніше. Нічого не змінилося. Павутиння досі висіло на такелажі моделей кораблів. Однак двері, що вели до сараю за кімнатою, виявились відчинені. Джеспер знову загарчав, і почувся звук, неначе щось упало. Пес знавісніло загавкав і, прошмигнувши в мене між ногами до кімнати, помчав до відчинених дверей сараю. Я рушила за ним, у мене швидко забилося серце, і я, вагаючись, зупинилася посеред кімнати.
— До мене, Джеспере! Не дуркуй! — гукнула я.
Пес завмер на порозі, все ще ошаленіло гавкаючи, в його голосі чулися істеричні нотки. Отже, там, у майстерні, щось було. І то був не щур. На щура він би кинувся.
— Джеспере, Джеспере! До мене! — сказала я.
Він не послухався. Я повільно підійшла до дверей.
— Тут хтось є? — запитала я.
Ніхто не відповів. Нахилившись до Джеспера, я взяла його за нашийник і зазирнула за двері. В кутку, притиснувшись до стіни, хтось сидів. З того, як він скорчився, було зрозуміло, що ця людина перелякалася ще більше, ніж я. Це був Бен. Він намагався сховатися за одним із вітрил.
— Що сталося? Вам щось потрібно? — запитала я.
Він недоумкувато кліпав очима, роззявивши рота.
— Я нічого не роблю, — мовив Бен.
— Тихо, Джеспере! — насварилася я на собаку, схопивши його рукою за морду, а тоді зняла пояс і прив’язала до нашийника замість повідка.
— Що вам потрібно, Бене? — запитала я, цього разу дещо сміливіше.
Той не відповідав. Лише дивився на мене своїми хитруватими очима дурника.
— Думаю, вам
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ребекка», після закриття браузера.