Читати книгу - "Божественна комедія"

class="v">І озирнувсь на вчителя свойого,

76 А він таємним думам одповів

І, дозвіл давши мовити без страху,

Сказав: «Питай, але без зайвих слів».

79 Віргілій рухався тим боком шляху,

Де уповзала круча вниз крива

І зяяла безодня, повна жаху.

82 По цей же бік здавалось, мов співа

Юрба страждаючих бездольних духів

І сльози бігли з-під жахного шва.

85 Звернувсь до них і: «Хто б мене послухав, —

Почав я, – з тих, хто сяєво здійма

Метою чистих всіх душевних рухів?

88 Хай найясніша благодать сама

Розвіє піну вашого сумління

Й очистить річку вашого ума!

91 Почути вас – моє палке стремління,

Чи тут латинські душі є, скажіть,

Щоб міг я вислухати їх веління?»

94 «О брате, тут навічно всіх держить

Як жителів міських єдине місто,

До смерті ж хтось в Італії мав жить», —

97 Так голос десь озвався проречисто,

І я пішов на нього навпростець,

До тіней, що тримались, мов намисто.

100 Одна з них виявляла нетерпець…

Скажу на запитання: як же саме? —

Тяглась-бо підборіддям, як сліпець.

103 Сказав їй: «Душе, змалена сльозами,

Тобі, мабуть, хтось мову розріша, —

Хто ж ти і звідкіля, скажи словами».

106 «Була я сьєнка, – мовила душа, —

Між інших тут мене трима надія

Того діждатись, хто не поспіша.

109 Сама носила я ім’я Сапія,

Мене ж, Софії-мудрості на зло,

Про зло для ближніх тільки й гріла мрія.

112 Послухай, що мені колись було,

Й не думай, що про сказ тобі збрехала.

Як зморшки вкрили вже моє чоло,

115 Під Колле наша армія програла

І з бойовища у ганьбі втекла, —

Цього жадав їй Бог, а я благала.

118 Я радістю охоплена була

Найбільшою з усіх, коли навалу

Подужаних очима обвела,

121 Й, задерши в небо голову зухвалу,

Мов дрізд в одлигу: «Не боюсь тебе!» —

Гукнула Богу, збуджена до шалу.

124 Хотіла потім врятувать себе,

Та боргом затулило б вхід чудесний

Розкаяній у небо голубе,

127 Коли б не П’ер Гребінник благочесний,

Який за мене сльози лив рясні

Й зродив надію на чертог небесний.

130 Але хто ти? Слова твої ясні,

Ти маєш очі широко розкриті

І дишеш мовлячи, здалось мені».

133 «У мене очі, – я сказав, – зашиті

Теж будуть, та недовго, согрішав

Із заздрощів не дуже я на світі.

136 Не з тим я зовсім почуттям кружляв

Там, нижче, й розум мій, уяви повний,

Немовби камінь на мені лежав».

139 Сказала: «Хто ж твій провідник чудовний,

Що ти про поворот гадаєш свій?»

І я: «Оцей, хто тут стоїть, безмовний.

142 Я теж, як всі, хто ще не вмер, живий.

І ти скажи прохання сокровенне,

Щоб я й для тебе крок зробив малий».

145 Відповіла: «Це все нове й знаменне,

І ласка Божа на тобі сія,

Тож в молитвах не забувай про мене.

148 Всім найдорожчим заклинаю я:

Подбай, як знову підеш по Тоскані,

Щоб піднеслась між рідних честь моя,

151 Їх знайдеш ти в пустоголових стані,

Де в Таламоне з порту вийшов глум,

Як з флотом на казковій річці Дьяні, —

154 Бо в адміралах всякий легкодум».

ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

1 «Це хто повз нас іде, хоч ще навіки

Смерть не дала ширяти тут і там,

І розтуля, й склепляє він повіки?»

4 «Не знаю, хто він, знаю, що не сам.

Ти ближче, так почни привітну мову,

Щоб не боявсь одповідати нам».

7 Так двоє тіней кинули по слову,

Одна одну старавшись підвести,

І підняли обличчя крізь закову.

10 Одна з них мовила: «О душе, ти

Прямуєш в небо, не лишивши тіла, —

Зроби ж нам втішну ласку, сповісти,

13 Звідкіль ідеш? І чим ти заслужила,

Що нагорода в тебе є така,

Яку дістати б кожна з душ хотіла?»

16 І я: «В Тоскані річка є вузька,

Що, свій початок взявши в Фальтероні,

Сто миль неутомимо протіка.

19 Там я з’явивсь у смертній оболоні,

А називать моє ім’я – дарма:

Його не досить знають ще сторонні».

22 «Як намір твій досяг мого ума,

То йдеться, зрозуміло всім, про Арно», —

Сказала тінь, що не була німа.

25 І друга мовила: «Мабуть, не марно

Він зараз назву річки проминув?

Хіба про чудисько говорять гарно?»

28 І дух, який питання це почув,

Так одповів: «Не знаю: хай би скоро

Із річкою весь діл її загув!

31 Бо з витоку її із гір (Пелоро,

Одірвана від пасма висота,

Панує десь удалині просторо)

34 До вустя аж, що воду поверта

У море, звідки небозвід розвіяв,

А в річку знов вода зібралась та, —

37 Цураються чеснот, неначе зміїв,

Чи то якесь нещастя в цих краях,

Чи інше щось-то плодить лиходіїв.

40 Ті, хто живе по клятих берегах,

Із власною природою не в ладі,

Мов паслись на Цірцеїних лугах.

43 Спочатку в порченім свинячім стаді,

Що гідне жолудів, не страв людських,

По вбогій річка ця тече леваді,

46 А там стікає до дворняг лихих,

Гавкучих, та з негострими зубами,

І верне пику, зневажавши їх.

49 Чим далі, то скоріше мчить пісками

Зловісна, нещаслива річка ця

Серед собак, які стають вовками.

52 І, визволившись раптом із кільця,

Біжить поміж шахраюватих лисів,

Що не бояться жодного сильця.

55 Я не замовкну, хоч той вуха звісив.

Хай пам’ята, що все це не байки,

Що справжній дух мої слова підвисив.

58 Я бачу, в гай