Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

спільників, як  сюди  зі збройною силою доскочив двоюрідний брат  і став  поблизу.

Чи  ж міг Олег  змагатися з ним? Після недовгих перемов та обміну листами він змушений був поступитися. Святослав Всеволодович зайняв Чернігів, пообіцявши зі  своїх  земель виділити уділи   княжичам Ігорю та  Всеволоду, коли підростуть, а  Олег   Святославович перейшов у Новгород-Сіверський. З ним  поїхала княгиня-мати з молодшими синами та дочками.

Так  іудина підступність «святителя», про  яку  стало невдовзі  відомо всім,  обернулася для  Олега  та його  сім’ї  втратою  Чернігова. Вже  тоді  Ігореве серце запеклося недобрим почуттям і проти Антонія, і проти Святослава Всеволодовича.

Непрості стосунки склалися в  Ігоря та  його братів зі Святославом. І винен у цьому  був передусім Святослав, який не тільки силою захопив Чернігів, а й зламав слово — не дав ні Ігорю, ні Всеволоду зі своїх  володінь обіцяних волостей. Княжичі зростали без всякої надії  на власні князівські уділи. І навіть справжня війна, що  спалахнула між Олегом та Святославом, не поправила становища молодших братів, бо нелегко було  Новгороду-Сіверському змагатися з Черніговом. І тільки рання несподівана смерть брата  Олега припинила ці  чвари: Ігор   успадкував після старшого брата новгород-сіверський стіл, виділивши зі  своїх   земель малолітньому племінникові  Святославу Ольговичу Рильськ із  волостю, а братові Всеволоду — Трубецьк і Курськ.

З того  часу між  Ігорем та Святославом установився мир. Ігор  слухався Святослава, допомагав йому  у війнах за київський стіл,  та доброти, приязні до нього  не мав. У безперервних  князівських чварах, нападах, наїздах вигоріло його  серце,  закам’яніло, стало черствим і жорстоким. Глібів  — тому останній приклад...

І він не розкаюється, що так учинив... Правда, Святослав останнім часом трохи  втихомирив князів — кого  просьбами, кого грозьбами. Та  чи  надовго? Розбрат і  ненависть  між князями — то  невиліковна хвороба! Звичайно,  Святослав так не залишить його  нападу на Глібів  — гримне з київських гір.  Та хай  гримає! Хто ж розпочав нинішню котору? Володимир... То  хай  на  нього й гримає!

А  ще  ж  половці! Не  минає року, щоб не  пронеслися вони, як нищівний, усе руйнуючий смерч, по Руській землі, змітаючи городи і села  на  своєму шляху. Скільки сил  коштує боротися з ними! Скільки людського життя і крові тратить  у цій  боротьбі Руська земля!

Де вже  тут узятися доброті в серці?

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ 

1

Кончак скликав ханів  усього  Дешт-і-Кипчака[44] на воєнну раду.   Причина її  скликання була   важлива: поразка  хана Коб’яка та  його  союзників на  Орелі похитнула і підірвала силу  Половецької землі.

Кіш Кончака на  Торі, неподалік від  злиття його  з Дінцем, вирував у той  день, як  вулик. Кожен хан,  прибувши з почтом, ставив на  вказаному місці, на  високому березі річки,  похідну юрту,  охоронці ставили поряд ще  одну  — для себе.  В коші  лунав  шум,  гам,  лемент. Хтось  прибував, кудись мчали вершники,  снували між  дорослими всюдисущі чорноголові хлопчаки, іржали коні, палали багаття, в казанах кипіла, пінячись, конина, стікали смальцем над вогнем жирні  баранячі туші,  пахло  смаженим м’ясом, часником і лавровим листом.

На  горбі, навколо великої білої  юрти   Кончака, стояли колом бунчуки та корогви. На  корогвах майоріли під вітром вишиті канителлю і шовком лебеді, вовки, собаки, тури  — захисники половецьких родів, а ще — бичачі роги, довгошиї дракони, з червоних пащ  яких  пашів вогонь, степові беркути  та  коршуни. Біля входу  до  юрти  розвівався золотистий стяг  з головою собаки та кольчужним наколінником — кончаком, від якого й пішло ім’я  великого хана.

Тут  зібралися найвпливовіші хани   донських, лукоморських, поморських та «диких» половців: Кза, Туглій, брати Токсобичі, Колобичі, Єтебичі, Терьтробичі, Бурчевичі, Улашевичі,  Торголовичі.  Прибули  навіть  Кулобичі  з  КульОби  — Керченського півострова.

Після ситого обіду,  влаштованого на  мальовничому пагорбі  над  Тором, звідки видно було  далеко довкіл, усі  перейшли до  білої  ханської юрти. Сіли   кружка на  вовняних подушках. Молоді гарні рабині-уруски внесли кумис та айран, поставили на дерев’яних тацях перед кожним гостем і, покірні, слухняні, мовчки вийшли.

Поки гості  всідалися, Кончак стояв. Високий, широкоплечий, горбоносий, він  підносився над  усіма  на цілу  голову.  Його розшитий золотом та  сріблом візантійський одяг, виготовлений у майстернях Константинополя,  сяяв самоцвітами, мов  сонце, і  коштував кількох кінських табунів. Дорогà, дамаської роботи шабля висіла на барвистому шовковому поясі і теж яскріла коштовними камінцями. На  широких грудях  блищала розплескана в кружок золота гривня з  прокресленими  двома паралельними лініями — знаком кипчацьких  родів. А позад нього, на  стіні, висіла ханська зброя — залізний позолочений шолом, кольчуга, зібрана з багатьох тисяч крицевих кілець київськими зброярами, круглий  щит  з зображенням собачої голови посередині, великий лук  і шкіряний тул,  начинений стрілами.

Коли останній з гостей усівся на своє  місце в почесному крузі ханів, Кончак  теж  сів  — на  тор.   Діждавшись тиші, випрямився, пригладив цупкими пальцями копицю шорсткого чорного чуба,  обвів  усіх важким поглядом.

— Достославні хани,  володарі великого  і  вільного, як вітер,  Дешт-і-Кипчака!  —  пророкотав  басовитим  голосом.   —  Настала для  нас   година печалі, невтішних сліз   і лютого горя:  наша братія, придніпровські хани, самочинно зібралися походом на  урусів  і, зазнавши страшної поразки, опинилися в  полоні в  уруських князів,  а  все  військо хана Коб’яка, який не  послухався мене, не  приєднався до  всіх нас, до  великої об’єднаної половецької сили, наклало головами або  теж пішло безславною дорогою рабів  в уруський полон... Коб’як захотів суперничати зі мною, захотів тільки для  себе   слави і  багатства. От  і  доскочив! Осиротив  свої роди, підірвав могутність Дешт-і-Кипчака,  а сам,  як  останній  раб,  плететься десь  у Святославовому обозі  в ганебний уруський полон!.. Та не  будемо нині осуджувати його  — він сам  себе  покарав. Подумаємо, достославні хани, як  вивернутися з  тяжкого  становища.  Князі  уруські Святослав  і Рюрик зажадали великого викупу. Якщо піти  на  це,  то  все срібло і  золото Половецького  степу попливе  до  Києва... Вай-пай!

Хани, що  досі  слухали мовчки, враз  стрепенулися.

— Йок,  йок![45]  — почулися вигуки. — Тільки не  викуп!

— Дешт-і-Кипчак  збіднів!   З  року   в  рік   страшна  весняна посуха  випалює наші  степи, худоба  гине  від безкорм’я, а  люті   зими  довели наші  роди   до  крайнього  зубожіння! Де  наберемо стільки золота, щоб  викупити сім  тисяч воїв і  сімнадцять ханів?   Якщо ми  повириваємо з  ушей   наших жон   і  дочок сережки,  познімаємо  з  їхніх   рук   персні,  то й  тоді  не  нашкрябаємо  стільки, щоб   викупити таку  силу людей!

— Війною треба  йти  на  урусів!  — вигукнув войовничий, запальний хан  Кза. — Зібрати все  військо, яке  у нас  є, промчати по  землі  урусів, потрощити їхні