Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

аналоги тих невизначеностей, які трапляються в сновиддях. Я не розчарувавсь у своїх сподіваннях, бо в китайській мові така сила невизначеностей, що можна справді злякатися. Відомо, що вона складається з певної кількості складозвуків, які вимовляють або поодинці, або в поєднанні по два зразу. Один з головних діалектів налічує десь чотириста таких звуків. Оскільки словник цього діалекту становить близько чотирьох тисяч слів, виходить, що кожен із цих звуків має пересічно десять значень — одні менше, а інші навіть більше. Є, крім того, ціла низка способів уникнути багатозначності, оскільки з самого контексту не можна з’ясувати, котре з десяти значень складозвуку мовець наміряється передати слухачеві. Серед цих способів — поєднання двох звуків в одне слово і застосування чотирьох різних «тонів», згідно з якими слід вимовляти слова. Для нашого порівняння ще цікавіша та обставина, що в китайській мові майже немає граматики. Про жодне з односкладових слів не можна сказати, чи це іменник, чи дієслово, чи прикметник, бракує всіляких модифікацій слова, які могли б указати на рід, число, відмінок, час або стан. Отже, мова начебто складається з самого сирового матеріалу; так само й мову наших думок робота сновиддя розкладає на сировий матеріал, оминаючи всі засоби вираження зв’язків між словами. В китайській мові в кожному випадку, коли є невизначеність, усе має вирішувати розум слухача, який при цьому зважає на контекст. Я занотував собі одне китайське прислів’я, яке буквально перекладають так:

«Мало що бачити, багато що дивного».

Це прислів’я зрозуміти не важко. Воно може означати: «Що менше людина бачила, то більше дивується». Або: «Дивується той, хто мало бачив». Звичайно, нема чого вибирати між цими двома перекладами, які різняться тільки граматично. Ми пересвідчилися, що, попри свою невизначеність, китайська мова — напрочуд придатний засіб вислову думок. Отже, невизначеність не конче має призводити до багатозначності.

А тепер ми, напевне, повинні визнати, що в системі вираження, властивій сновиддям, ситуація куди несприятливіша, ніж у цих усіх давніх писемностях і мовах. Адже вони кінець кінцем мали бути засобом спілкування, тобто були розраховані на те, щоб їх розуміли, байдуже, яким чином і з допомогою яких засобів цього досягали. Саме цієї риси бракує в сновиддях: мета сновидь не в тому, аби щось повідомити, вони не засіб спілкування, а навпаки, прагнуть бути незрозумілими. Через те нам не слід дивуватись і збочувати на хибний шлях, коли виявиться, що певну кількість невизначеностей і багатозначностей у сновидді взагалі не пощастить з’ясувати. Єдиний певний здобуток нашого порівняльного аналізу полягає в тому, що такі невизначеності, які використовують як закид проти обґрунтованості наших тлумачень сновидь, слід радше вважати за рису, завжди притаманну всім примітивним системам вираження.

Тільки практика й досвід можуть визначити, як далеко насправді може сягати наше розуміння сновидь. Гадаю, дуже далеко, і порівняння результатів, яких досягли правильно навчені аналітики, підтверджує мій погляд. Звісно, дилетантів, навіть дилетантів від науки, дуже тішить змога пишатися своїм зверхнім скептицизмом перед тими труднощами та сумнівами, які обтяжують наукові дослідження. Гадаю, тут вони помиляються. Не всі ви, певне, знаєте, що така сама ситуація була і в історії розшифрування вавилонсько-ассірійської писемності. Був навіть час, коли громадська думка заходила так далеко, що всіх, хто розшифровував клинопис, оголошували одержимими, а ті всі дослідження вважали за ошуканство. Але 1857 р. Королівське азіатське товариство провело остаточну перевірку. Воно запропонувало чотирьом найвидатнішим дослідникам клинопису — Ролінсону, Гінксові, Фоксові Тальботу та Оппертові — прислати в запечатаних конвертах незалежні переклади недавно знайденого клинописного тексту, а порівнявши чотири варіанти, заявило, що їхня взаємна узгодженість досить велика, щоб можна було на досить твердих підставах вірити в досі досягнуте й дальший поступ. Відтоді глузування всіляких дилетантів мало-помалу вщухло і незмірно зросла впевненість у можливості прочитати клинописні документи.

2. Друга низка заперечень тісно пов’язана з враженням, якого й ви, напевне, не уникли, а саме: чимало висновків, досягнутих згідно з нашим методом тлумачення сновидь, видаються неприродними, штучними, накинутими сило­міць, тобто силуваними, а то й кумедними і жартівливими. Такі висловлення можна почути досить часто, і я, не вибираючи, візьму задля прикладу останнє, що дійшло до мене. Тож слухайте. Недавно у вільній Швейцарії директора семінарії позбавили посади за те, що він виявляв цікавість до психоаналізу. Той запротестував, і одна бернська газета опублікувала постанову шкільного начальства щодо цього випадку. З тієї статті я процитую кілька фраз, пов’язаних із психоаналізом: «Крім того, ми були вражені силуваністю і штучністю багатьох прикладів, поданих в уже названій книжці доктора Пфістера з Цюриха... Вкрай дивує, що директор семінарії без ніякої критики сприйняв ці всі твердження і нібито докази». Ці фрази можна вважати за остаточний присуд «того, хто спокійно роздумує». А я схильніший вважати, що «штучний» саме цей спокій. Пригляньмося ж ближче до цих фраз, сподіваючись, що трохи міркувань і додаткове пізнання не заподіють ніякої шкоди навіть любителеві спокійних роздумів.

І справді цікаво спостерігати, як швидко й непомильно, спираючись лише на перші враження, дехто висловлює категоричну думку про найтяжчі й найплутаніші питання психології. Тлумачення видаються їм силуваними і штучними, не подобаються, тож і всю науку тлумачення вони вважають за хибну й нікудишню; жодного разу мимобіжна думка не вкаже їм на іншу можливість: є цілком певні причини, чому тлумачення видаються їм саме такими; та думка потягла б за собою й дальші запитання: які ж то причини?

Обставини, що призводять до такої критики, істотно пов’язані з наслідками зсуву, про який вам уже відомо, що це наймогутніший засіб цензури сновидь. З допомогою зсуву цензура сновидь створює конструкції-замінники, які ми назвали натяками. Проте ці натяки самі по собі розпізнати важко, зворотний шлях від них до справжніх думок сновиддя знайти нелегко, бо вони пов’язані з тим справжнім найдивовижнішими, найнезвичайнішими зовнішніми асоціаціями. Але в усіх випадках ідеться про речі, які мають бути приховані, закриті від сновидця — саме цим опікується цензура сновидь. Не можна сподіватися, що колись приховане ми знайдемо саме на тому місці, де йому належить бути. В цьому аспекті теперішні служби прикордонного контролю набагато хитріші за швейцарське шкільне начальство, бо не задовольняються тим, що зазирають у портфелі та гаманці, шукаючи документів і планів, а беруть до уваги, що шпигуни та контрабандисти можуть носити такі заборонені речі в найпотаємніших місцях свого вбрання, де їм, звісно, аж ніяк не місце, — скажімо, між подвійними підошвами черевиків. Якщо приховані речі все-таки там знаходять, то, хай там що, ці знахідки, так би мовити, силувані, але від цього не менш вартісні.

Припускаючи, що зв’язок між латентним елементом сновиддя і його явним замінником може видаватися найвіддаленішим, найнезвичайнішим, а часом навіть кумедним і жартівливим, ми спираємось на широкий досвід тлумачення сновидь, коли, як правило, розгадку знаходили не ми. Часто навіть неможливо витлумачити сновиддя з допомогою лише власних зусиль: жодна не позбавлена глузду людина не зможе розгадати той зв’язок. Переклад робить для нас сновидець: або зразу вказує на розгадку, назвавши пряму асоціацію (йому це до снаги, бо саме в його мозку постало утворення-замінник), або подає нам так багато матеріалу, що пошук розгадки вже не потребуватиме великої проникливості: ми неминуче дійдемо до неї. Якщо сновидець не допоможе нам одним із цих двох способів, то цікавий для нас явний елемент