Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

віком темнішає. Тим не менше пасма належать двом цілковито різним особам. Я перевірила, у мене щодо цього сумнівів немає.

— Я здогадувалася про можливість такого повороту, — призналася Ассіре вар Анагід, — як тільки почула, що цінтрійку ізолювали у Дарн Ровані. Астролог або провалив справу, або дав себе втягнути до змови, що мала на меті доставити Емгиру фальшиву особу. Змову, яка коштуватиме Кагіру еп Келлаху голови. Дякую, Фрінгілло. Все зрозуміло.

— Не все, — покрутила чорною голівкою чародійка. — По- перше, це не Зартісій знайшов цінтрійку, не він доставив її до Лох Ґріму. Астролог розпочав гороскопи й астромантію після того, як Емгир зрозумів, що отримав фальшиву княжну, й інтенсивно розпочав шукати справжню. А до ями старий блазень відправився через звичайну помилку в мистецтві або ж за обман. Бо він заявив, що йому вдалося зафіксувати місце перебування розшукуваної особи із точністю радіуса у сто миль. А тією місцевістю виявилася пустеля, дике пустище десь аж за масивом Тір Тохайр, за джерелами Вельди. Стефан Скеллен, якого туди було послано, знайшов виключно скорпіонів і стерв’ятників.

— Я б від того Зартісія більшого й не сподівалася. Але на долю Кагіра то не матиме впливу. Емгир запальний, але нікого не посилає на тортури й смерть просто так, безпідставно. Хтось, як ти сама сказала, призвів до того, що у Лох Ґрім добралася княжна фальшива замість справжньої. Хтось постарався щодо двійника. Тож змова була, а Кагір дав себе у це втягнути. Я не виключаю, що несвідомо. Що ним скористалися.

— Якби воно так було, то скористалися б ним до кінця. Тоді він особисто привіз би двійника Емгиру. А Кагір зник без сліду. Чому? Адже зникнення його мусило збудити підозри. Чи міг він сподіватися, що Емгир розпізнає брехню з першого погляду? Адже він розпізнав. Розпізнав у будь-якому разі, бо ж мав…

— Пасмо волосся, — перебила Ассіре. — Пасмо волосся шестирічної дівчинки. Фрінгілло, дівчинку ту Емгир шукає не три роки, а куди довше. Схоже на те, що Кагір дав себе втягнути у щось паскудніше, у щось, що починалося, ще коли він скакав на паличці, що служила коником. Гммм… Залиш мені те пасмо. Я б хотіла його докладно дослідити.

Фрінгілла повільно кивнула, примружила зелені очі.

— Залишу. Але будь обережною, Ассіре. Не вплутуйся у паскудні справи. Бо те може привернути до тебе увагу. А на початку розмови ти нагадала, що це тобі не на руку. Й пообіцяла розкрити причини.

Ассіре вар Анагід устала, підійшла до вікна, вглядаючись у дахи башт і пінаклів[20] Нільфгарду, столиці імперії, що звалася Містом Золотих Веж, що полискували під західним сонцем.

— Ти колись сказала, а я запам’ятала, — сказала, не відводячи погляду, — що магію не повинні розділяти жодні кордони. Що добробут магії повинен бути добробутом найвищим, таким, що стоїть над усіма розподілами. Що придалося б щось схоже… із таємною організацією… Щось схоже на конвент чи ложу…

— Я готова, — перервала коротке — на кілька секунд — мовчання Фрінгілла Віго, нільфгардська чародійка. — Я рішуче налаштована, і я готова починати. Дякую тобі за довіру й за те, що ти звернулася до мене. Коли й де відбудеться зібрання отієї ложі, моя сповнена загадок і таємниць подруго?

Ассіре вар Анагід, нільфгардська чародійка, повернулася. На вустах її грала тінь посмішки.

— Скоро, — сказала вона. — Зараз я все тобі поясню. Але перше, аби я не забула… Дай мені адресу твоєї кравчині, Фрінгілло.

* * *

— Анє вогнику, — прошепотіла Мільва, вдивляючись у темний берег за річкою, що лисніла під світлом місяця. — Анє духу живого там нємає, як думаю. В таборі зо дві сотні біженців було. Жоден живим нє пішов?

— Якщо імперські перемогли, то погнали усіх у неволю, — прошепотів у відповідь Кагір. — Якщо перемогли ваші, то забрали їх, коли відступали.

Вони підійшли ближче до берега, до очерету, що ріс у грузькому багні. Мільва на щось наступила й відскочила, тлумлячи крик при виді руки, що вилізла з болота, — скоцюрбленої, укритої п’явками.

— То тільки труп, — буркнув Кагір, хапаючи її за плече. — Наш. Дерланець.

— Хто?

— Сьома дерланська кавалерійська бригада. Срібний скорпіон на рукаві…

— Боги, — здригнулася дівчина, стискаючи лук у спітнілій долоні. — Ти чув отой відгомін? Шо воно було?

— Вовк.

— Або гуль… Або іна сволота. Там, у таборі, також трупів багацько повинно лежати… Зараза, нє піду вночі на тамтой берег!

— Почекаємо до світанку… Мільво? Що тут так дивно…

— Регіс… — лучниця стримала крик, унюхавши запах полину, шавлії, коріандру й анісу. — Регісе? То ти?

— Я. — Цирульник безшелесно вигулькнув з темряви. — Я за тебе переймався. А ти, як бачу, не сама.

— Ага, вірно бачиш, — Мільва відпустила руку Кагіра, який уже вихоплював меч. — Я нє сама, й він вже нє сам. Алє то довга історія, як дехто каже. Регісе, шо із відьмаком? Із Любистком? Із рештою? Знаєш, шо з ними сталося?

— Знаю. Коней маєте?

— Маємо. У лозі сховані…

— То рушаймо на південь, за течію Хотлі. Без зволікань. Ще опівночі ми повинні бути під Армерією.

— Шо із відьмаком і поетом? Вони живі?

— Живі. Але мають клопоти.

— Які?

— То довга історія.

* * *

Любисток охнув, намагаючись перевернутися і знайти хоча б трохи зручнішу позицію. Але було то завдання неможливим для того, хто лежав на стосі втоптаної стружки та тирси й був зв’язаний мотузками, наче приготовлена для в’ялення шинка.

— Не повісили нас одразу, — застогнав. — У тому є надія. У тому уся наша надія…

— Та зараз, — відьмак лежав спокійно, дивлячись на місяць, що виднівся крізь діру у даху дров’яного сараю. — Знаєш, чому Віссегерд не повісив нас відразу? Бо ми маємо бути страченими публічно, коли увесь корпус збереться виходити на марш. З метою пропаганди.

Любисток замовк. Ґеральт чув, як він сопе, перейнявшись.

— Ти ще маєш шанси викрутитися, — сказав, аби його заспокоїти. — На мені Віссегерд хоче відігратися, звичайна помста, до тебе він нічого не має. Твій знайомий граф витягне тебе з проблем, от побачиш.

— Хрін там, — сказав бард, на здивування відьмака спокійно й цілком розсудливо. — Хрін там, хрін там, хрін там. Не стався