Читати книгу - "Сліпий василіск"

Мати купила йому крем.

Мати дивилася нескінченні марудні серіали.

Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До шаленства. Закидав м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.

— Ти розумієш, що коли вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію?!

Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як опудало.

З нього кепкували — бо зріст. Кликали «кишкою», «шпалою», а втім, усіх баскетболістів дражнять однаково…

У глибокій шухлядці зберігалися їхні з Оленкою фотокартки — він їх не викинув. Ідіот.

Йому набридли материні докори. Йому набридли серіали. Він розумів, що сесії не складе.

У нього не було жодного друга.

Він був зайвий.

А мати того дня приготувала йому бутерброд з маслом і сиром. Заварила чай у маленькому термосі. І поклала яблуко.

Він не знав про це. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер про це дізнався.

Якби він відкрив сумку — це яблуко втримало б його.

* * *

— Мел…

— Так?

Антон зрозумів, що не зможе сказати приготовлену фразу. Очі в Мела були темно-зелені, грузькі, а кросівки білі, як яєчна шкаралупа.

— Я шкодую, — вимовив Антон. — Я каюся.

— У тім, що погано грав?

— Ні… У тім, що я…

І замовк.

— Ну? — ледь помітно підморгнув Мел.

— Я мерзотник! — майже викрикнув Антон. — Я зрадник…

— І що? — Мел посміхнувся.

Антон мовчав.

— Не має значення, — сказав Мел. — Я тобі не суддя. Тепер у тебе одне завдання й одна думка в голові: будь-що закидати м’яч у кошик. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати… Тож радій: іншим і такої не дано.

* * *

Антон збагнув зміст його слів значно пізніше.

Ігрове поле було місцем, що заміняє життя, а душова — аналогом смерті. Символом розпачу.

Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як спекатися від опікуна-захисника і «запропонувати» себе тому, хто розігрує. Як точніше зробити передачу. Як обвести. Як відібрати. Як закидати.

Буденна загибель що підстерігає його в момент результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, викликав жах, але до вогнеметів і Людовик і Мел удавалися за виняткових ситуацій. На очах Антона один раз спалили Сашка й один раз — Вову. Сам він такої долі поки що уникав.

Зате в душовій завжди пам’ятав, що трапилося. У душовій він повсякчас думав про маму та про червоне яблуко на споді спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці в сусідніх кабінках, бачив зелений двір під ногами — і мамине обличчя, коли вона довідалася.

Про Оленку майже не згадувалося.

Вона, мабуть, уже народила. А може, минув лише один день… А можливо, сто років. І там уже немає нікого, хто його знав. І мама тепер вільна від…

А може, це навічно.

— Слухай, Сашко…

— Чого тобі?

— А що ці козли, в армії… що вони з тобою робили?

— Одчепися, — Сашко відразу оддалився, насупився і спохмурнів.

— Ти розумієш, — сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. — Адже мене ніхто… Я з тих, хто «через жуйку повісився». Тільки я не вішався. Я…

— Мало чого, — сказав Сашко. — Он Славко-молодший теж. У нього папаша був бізнесменом. Славко в Англії був, у коледжі… поки йому не набридло. Вибрав, розумієш, волю. І ти вибрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.

— А в тебе мама залишилася?

Сашко подивився вгору, не зажмурюючись під струменями води, начебто очі в нього були скляними:

— Хоч би справедливість була… А так — ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось… Я йому казав — ви ж усе про мене знаєте. Я ж не з жиру, а від розпачу… А він каже — ну то й що.

* * *

— Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав.

Ось уже другу гру він одверто саботував. Упускав м’яч. Промахувався з найвигідніших положень. Байдуже стежив за грою, ходив по майданчику пішки, як сторонній спостерігач.

— Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Хочеш розпрощатися з хлопцями — і зі мною?

— Так, — сказав Антон.

— Що-о?!

— Я готовий піти на загальних підставах, — вимовив Антон, дивлячись Мелові поверх голови. — Це було б справедливо.

Мел помовчав. Взяв Антона за плече; його дотик був, як пещення гігантського богомола:

— Ти щось знаєш про справедливість? Поділися із мною. Бо я не знаю.

* * *

— Це Данилко, — сказав Людовик. — Чудово грає в нападі. Прошу любити й шанувати… Антоне, можна тебе попросити розім’ятися з Данилом один на один?

Хлопець був двометровий і дуже молодий. Років шістнадцяти, не старший. Насуплений. Напружений, але не зляканий. У гарній футболці відомої фірми.

— Давай, — Мел кинув Антонові м’яч. І поки той летів — Антон устиг зрозуміти, що Сашка більше не побачить.

«Що ти знаєш про справедливість?»

Чому — Сашко?!

Він, Антон, добровільно відмовився від потурання. А Сашко — той завжди боявся піти на загальних підставах…

«Людовик мене поміняє, хай тільки щось…»

І ось він, Антон, грає з якимось Данилком.

…Цей підліток був рішучий і самовпевнений. І на півголови за Антона вищий. Гра йшла по колу: Данилко притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знову: Данилко притискав Антона до лінії…

— Гаразд, — сказав Людовик. — Мел, Антоне, зачекайте мене трохи.

І пішов за огорожу — удвох із Данилком.

— Мінятиме, — сказав Мел.

— Що? — не зрозумів Антон.

— Цей не підходить.

— А чим йому не догодив Сашко?!

Мел знизав плечима:

— Адже це він собі вибирає гравців, а не я і не ти… Правда?

Тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем — це був Антонів ровесник, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.

* * *

Коли рахунок у новій грі досяг двох тисяч ста восьми — двох тисяч дев’яноста на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета, але знав, що він неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Був певен, що заб’є.

М’яч був жовтогарячий, а вогонь — білий. Якщо дивитися зсередини. Білий з тонкими чорними гілочками, схожими на кровоносні судини. І Антон біг і горів — довго, кілька нестерпних секунд.

У вогні згорталося листя каштана. І аркуші чиїхось листів — дитячий почерк; і обпливали, немов крижинки, кольорові та чорно-білі фотознімки…

Вони з Оленкою на морі. З «сувенірним» виднокраєм позаду. Оленка усміхається й обіймає Антона за шию.

Вона в тонкому халатику на мокре тіло.

Оленка…

«Мамо! Забери ти