Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

ростуть ноги. Марко подивився навколо зацькованим поглядом з-під лоба.

— З дуеллю вийшла дурниця. Дубатовк підпоював тебе, але ти не п'янів. Та ще й виявився таким спритним, що поклав Ворону, і він справді мусив п'ять днів пролежати в ліжку.

— А як ви могли водночас бути в хаті і гнатися тоді за мною?

Стахевич процідив:

— За садком Дубатовкової хати чекали інші, новаки. Ми думали спочатку пустити їх по слідах Світиловича, коли тебе вб'ють, але Світилович сидів з нами до наступного дня, а Ворона був поранений. Їх пустили за тобою. Дубатовк досі не може дарувати собі, що по твоїх слідах пустили цих шмаркачів. Коли б не це — ти б від нас не втік нізащо. І до того ж ми думали, що ти йшов дорогою, а ти подався пусткою, та ще змусив згаяти час перед болотяною улоговиною. Поки собаки натрапили на слід — було вже пізно. І досі ми не знаємо, як ти вислизнув тоді від нас, спритник! Але знай, спіймали б — не поталанило б тобі.

— А чому ріг співав збоку? І ще, де ці новаки тепер?

Стахевич повагався.

— На мисливському розі грав один з нас, який їхав неподалік. А новаки — ось вони тут, лежать на землі. Нас було раніше менше. І ми вели з собою коней з опудалами в сідлі. А частина молодих пішла до Холодної улоговини. Ми думали, що ти там разом із своїм Ригором вартуєш. Але ми не сподівалися, що вас тут — армія. І от дорого заплатили за це. Ось вони лежать: Пацюк, Ян Стирович, Павло Бабоїд. І навіть Ворона. Ти мізинця його не вартий. Розумний був Ворона, а також не минув божого суду.

— Навіщо ви підкинули мені записку про те, що полювання короля Стаха приходить уночі?

— Що ти, що ти, — захитав Стахевич головою, — примари не підкидають записок. Ми на таку дурість не пішли б.

«Це, мабуть, Берман зробив», — подумав я, а вголос сказав:

— А мене ця записка переконала в тому, що ви не примари, саме в той момент, коли я починав цьому вірити. Подякуйте за це невідомому добродієві, бо з примарами я навряд чи відважився б боротися.

Стахевич побілів і, ледь рухаючи вилицями, кинув:

— Цього чоловіка ми б роздерли на шматки. А вас я ненавиджу, незважаючи на те, що не моя сила. І я мовчатиму.

Михайлова рука схопила полоненого ззаду за шию і натиснула за вухами.

— Кажи. Інакше ми тебе тут…

— Добре. Ваша сила… Радійте, хлопи… А ми вас також провчили. Нехай хто довідається, куди головні крикуни поділися з села Ярки, котре пан Антось Лухвиця з землі зігнав? Спитайте в когось, може, й довідаєтеся. Шкода, що Дубатовк не загадав вас удень підстерегти й застрелити. А це ж легко було зробити, особливо, коли ви до Кульшів ішли, Білорецький. І я вас навіть бачив тоді. Ми ще тоді зрозуміли, що ви шворку на нашу шию заготували. Кульша стара, хоч і божевільна, але могла про нас щось бовкнути. Вона почала здогадуватися, що була нашою зброєю в день убивства Романа. Довелося її тоді тільки один раз появою дикого полювання настрахати. Голова була слабка, одразу божевільною стала.

Я аж кипів від усіх тих огидних вчинків, від усіх паскудств, про які розповідав мені цей чоловік. Тільки тут безодня шляхетського падіння відкрилася мені. І я погодився з Ригором, що цю породу треба знищити, що вона почала смердіти на весь світ.

— Далі, паскуднику!

— Коли ми довідалися, що Ригор згодився шукати разом з вами, ми зрозуміли, що нам буде дуже погано. Тут я вперше побачив, як Дубатовк злякався. Він аж жовтий зробився. Треба, каже, кінчати, і не задля багатства, а задля власної шкури. І ми з'явилися тоді до палацу.

— Хто це кричав тоді? — суворо запитав я.

— Хто кричав, того більше нема. Он він лежить, Пацюк…

Стахевич явно втішався, розповідав про все з гонором, хвацько і зухвало, з таким хвацьким молодецтвом, немовби ось-ось «Баладу» Рубінштейна заспіває, але я добре бачив, що він боїться, хоч добре володіє собою.

— Та і я можу майже так кричати.

І він закинув голову — жили надулися на його шиї — і почав брати то вище, то нижче. Останній раз я почув крик дикого полювання: нелюдський, жахливий, демонський.

— Романе! — ридав і голосив голос. — Романе! Романе! Авой! Помста! Ми відпочинемо! Романе у двадцятому коліні, виходь!

Голос його покотився над Велетовою прірвою кудись далеко, почав перегукуватися з луною, заповнив собою весь простір. У мене мороз пішов по спині.

І Стахевич зареготав.

— Ти не вийшов тоді, Білорецький. Байдуже, на твоєму місці інший здох би від жаху. Ми спершу подумали, що ти злякався, але другого дня сталося майже непоправне. Світилович напоровся на Ворону, який їздив для вербування нових мисливців і запізнився. І це було якраз біля стежки, що веде в пущу, до нашої схованки. А потім ми довідалися, що він зустрівся з тобою, Білорецький, у лісі. І хоч він тобі не розповів цього поки що, ми розуміли — йому не можна дати жодної години життя. Половину людей відправили до трьох сосен. Дубатовк надіслав Світиловичу листа і виманив з хати. А потім з половиною людей, з трьома давніми хлопцями і новаками, поїхали до Болотяних Ялин. Сам Дубатовк спішився тоді і підкрався до тебе ззаду. Але ти встиг уже зробити кілька пострілів, і наші необстріляні компаньйони кинулися утікати. І ще одне диво: ти нам'яв чуба Дубатовку і так дав йому, що він досі не сідає на коня, сидить дома. Дома він і сьогодні, так що ти стережися, хлопе. А тебе, Білорецький, він добре тоді обкрутив. Ти й очуняти не встиг, а вже підсаджував його на коня. Зате із Світиловичем нам пощастило. Ворона дочекався його, спитав коротко: «Викрив диких мисливців?» Той тільки плюнув у бік Ворони. Тоді Ворона вистрілив. І тут з'явився ти, стріляв по нас, одному прострелив руку. А потім ти побив станового, а потім тебе викликали в повіт не без нашої допомоги. Ти, мабуть, не знаєш, що тебе повинні були заарештувати, а потім убити по дорозі «при спробі втекти». А ти був занадто спритний, чорт, тобі поталанило, і лист губернатора примусив суддю відмовитися допомагати нам. Він на колінах молив Дубатовка, щоб тебе скоріше застрелили. До речі, Ворона чекав тоді Світиловича під деревами, стріляв у нього і вдався до такої хитрості, якої ти ніколи не відгадаєш.

— Чому ніколи, —