Читати книгу - "Чвара королів"

Свою сестру він не бачив десять років, але таку дещицю про неї знав. Чудернацько виходить, що вона назвала свій корабель саме так — бо ж Робб Старк мав вовка на ім’я Сірий Вітер.

— Старки сірі, Грейджої чорні, — пробурмотів він з посмішкою, — та вітру в голові у всіх вистачає.

Жрець ніяк на те не озвався.

— А що таке з вами, дядьку? — запитав Теон. — Коли мене забирали з Пайку, за вами ніякої святості не водилося. Пам’ятаю, як ви співали старої розбійницької пісні, скочивши на стіл з рогом пива у руці.

— Я був молодий і марнославний, — відповів Аерон Грейджой, — та море змило мої дурощі разом з марнославством. Той чоловік потонув, небоже. Його легені заповнила морська вода, а риби об’їли луску з очей. Коли я знову постав з води, я побачив усе навколо ясним зором.

«Та він не тільки похмурий, а геть навіжений.» Теонові більше до смаку було те, що він пам’ятав про старого Аерона Грейджоя.

— Дядьку, навіщо мій батько скликав мечі та вітрила?

— Він напевно розповість тобі в Пайку.

— Я бажав би дізнатися про його задуми зараз.

— Від мене не дізнаєшся. Нам звеліли не казати жодній живій душі.

— Навіть мені?!

Теон спалахнув гнівом. Він очолював вояків у бою, полював разом із королем, здобув славу в турнірних бугуртах, воював біч-обіч із Брінденом Таллі та Великоджоном Умбером, бився у Шепітній Пущі, взяв до ліжка стільки дівчат, що й порахувати не міг, а його дядько поводиться так, наче він досі десятирічний хлопчик!

— Якщо мій батько задумав воювати, я маю знати про його задуми. Я не перша-ліпша «жива душа», я — спадкоємець Пайку і Залізних островів!

— Щодо цього, — відповів дядько, — ми ще подивимось.

Теонові наче ляпаса хтось дав.

— Подивимось?! Усі мої брати мертві. В мого вельможного батька лишився єдиний живий син — я.

— Твоя сестра теж жива.

«Аша» — подумав він збентежено. Так, вона старша від Теона на три роки, але ж…

— Жінка може успадкувати стіл, тільки якщо немає прямого чоловічого нащадка, — оголосив він гучно. — Я не дозволю відняти в мене законні права. Застерігаю вас!

Дядько забурчав.

— Ти застерігаєш служителя Потоплого Бога, хлопчисько? Ти забув більше, ніж гадаєш. І зовсім здурів, якщо вирішив, що твій вельможний батько віддасть наші священні острови до рук одного зі Старків. Тепер мовчи. Шлях надто довгий і нелегкий, щоб слухати твоє сороче стрекотіння.

Теон припнув язика, хоча й не без зусиль. «Ось воно як» — подумав він. — «Наче за десять років у Зимосічі можна стати Старком.» Князь Едард виростив його серед власних дітей, але Теон ніколи не був одним із них. Усі в замку, від пані Старк до останнього кухарчука, знали, що Теон — заручник батькової вірності престолу. І поводилися відповідно. Байстрюк Джон Сніговій — навіть той мав від зимосіцького люду більше шани, ніж Теон Грейджой.

Князь Едард час від часу намагався клеїти з себе щось на кшталт батька, та для Теона він назавжди лишився людиною, що принесла на Пайк вогонь і кров, а його забрала з дому геть. Ще хлопчиськом він завжди боявся суворого обличчя Старка і його великого темного меча. Пані княгиня ж цуралася його так, як тільки можливо.

Що до старківських дітей, то в ті роки, що Теон провів у Зимосічі, молодші були ще надто шмаркаті для його товариства. Хіба що Робб та його брат-байстрюк Джон Сніговій доросли до того, щоб їх помічати. Байстрюк був похмурий та відлюдькуватий, легко відчував образу, заздрив Теоновому вельможному родоводові і повазі Робба. До самого Робба Теон відчував певну приязнь, як до молодшого брата… але знав, що тут, на Пайку, про неї краще не згадувати. На Пайку, схоже, і досі вели старі війни. Та воно й не дивно: Залізні острови жили минулим, бо теперішнє життя було таке гірке й жалюгідне, що й згадувати не хотілося. Його батько та дядьки, окрім того, були вже старі, а старі можновладці мають звичай забирати старі чвари з собою в могилу, нічого не забуваючи і не пробачаючи.

Така ж халепа сталася і з Малістерами, його супутниками у дорозі з Водоплину до Морестражу. Патрек Малістер був добрячий парубок, вони з ним поділяли смак до дівок, вина і соколиних ловів. Але коли старий князь Язон побачив, що син надто захопився Теоновим товариством, то відвів його геть і нагадав, що Морестраж збудували захищати узбережжя від набігів з Залізних островів, а головне — від Грейджоїв з Пайку. Їхня Лунка Башта називалася так з-за велетенського спижевого дзвона, в який за давніх часів били на сполох — скликати міщан і селян до замку, щойно на західному обрії з’являться залізняцькі лодії.

— І байдуже, що в той дзвін били один раз за триста років, — мовив Патрек до Теона наступного дня, коли розповідав про перестороги свого батька за глеком вина з зелених яблук.

— Тоді, коли на Морестраж напав мій брат, — додав Теон. Того разу князь Язон убив Родріка Грейджоя під мурами замку і скинув залізняків назад у затоку. — Якщо твій батько гадає, що я на нього маю за те зуб, то тільки тому, що він не знав Родріка.

Вони тоді добряче посміялися і загалопували наввипередки до веселої та соковитої мірошничихи, знаної Патреком. От би мати його зараз поруч. Малістер він там чи ні, а в дорозі був би кращий товариш, ніж оцей старий квасний святенник, на якого перетворився дядько Аерон.

Стежка, якою вони їхали, звивалася вгору та вниз, голими кам’янистими пагорбами. Скоро вони вже й моря не бачили, хоча гострий запах солі незмінно висів у вологому повітрі. Їхали вони сталим неквапним кроком; минули хазяйство чабана з овечою кошарою, покинуті копальні. Нового побожного Аерона Грейджоя не надто тягнуло на розмови, і вони зберігали похмуре мовчання. Нарешті Теонові урвався терпець.

— Тепер на Зимосічі править Робб Старк.

Аерон їхав собі далі.

— Один вовк не кращий за іншого.

— Робб відмовився від вірності Залізному Престол й коронував себе Королем-на-Півночі. Почалася війна.

— Маестрові круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини давно протухнули й засмерділися.

— Це означає новий день, дядьку.

— Новий день починається щоранку. І старий починався так само.

— У Водоплині кажуть інше. Там подейкують,