Читати книгу - "Нетопир"

через стіл.

— Де? У тебе є її номер, сутенере?

Теді жестом наказав Емі піти.

— У нас такий принцип: ми ніколи не даємо клієнтам адрес і телефонів дівчаток. Задля їхньої ж безпеки. Ти ж розумієш? — Теді вже шкодував, що не вчинив, як підказувала перша спонука — триматися подалі від цього п’яного і незговірливого норвежця.

— Розумію. Номер!

Теді посміхнувся:

— Кажу ж, ми не даємо…

— Хутчій! — Харрі схопив Теді за лацкани його піджака з блискучими брязкітками, обдавши запахом віскі і жовчі.

З колонок полилася вкрадлива гітарна музика.

— Рахую до трьох, констеблю. Не відпустиш — покличу Івана і Джефа. Тоді тобі доведеться вийти подихати свіжим повітрям. За задніми дверима, знаєш, є сходи. Двадцять крутих і твердих сходинок.

Харрі посміхнувся і здавив ще дужче.

— Думаєш, я злякаюся, сутенер хренів? Подивись на мене. Я і так по вуха в лайні, мені не страшно в нього вляпатись. I'm fuckin' indestructable, man.[75] Джефе! Іване!

Тіні за стійкою заворушилися. Харрі повернув голову, і в цю мить Теді вирвався і вдарив його. Падаючи, Харрі прихопив із собою стіл разом із стільцем. Замість підвестися він розлігся на підлозі і почав реготати. Підійшовши, Іван і Джеф запитливо втупилися в Теді.

— Витуріть його, — сказав той.

Гора м’язів на ім’я Джеф легко перекинула Харрі через плече.

— І що за народ нині пішов, — сказав Теді, обсмикуючи свій блискучий піджак.

Йдучи попереду, Іван відчинив двері.

— Цікаво, чого цей хлопець наковтався? — запитав Джеф. — Його аж трусить від сміху.

— Подивимось, чи надовго цього сміху вистачить, — відгукнувся Іван. — Постав його сюди.

Джеф акуратно поставив Харрі на ноги. Норвежець стояв, злегка погойдуючись.

— Ти вмієш зберігати таємниці, містере? — Іван подивився на нього згори вниз, ніяково посміхаючись. — Знаю, це банальне запитання, але я ненавиджу насильство.

Джеф гоготнув.

— Заткнися, Джефе, це правда. Запитай моїх знайомих. Іван не може завдати болю, скажуть вони. Він потім не засне, ходитиме сам не свій. У світі і так тяжко жити, навіщо ще ламати один одному руки-ноги? Отож. Отож, ти зараз просто підеш додому, і не здійматимемо галасу. Годиться?

Харрі кивнув і почав порпатися в кишенях.

— Хоча це ти сьогодні повівся як останній засранець, — сказав Іван. — Ти.

І він тицьнув пальцем у груди Харрі.

— Ти! — повторив Іван і тицьнув сильніше.

Світловолосий поліцейський почав небезпечно хитатися.

— Ти!

Харрі балансував на п’ятах, розмахуючи руками. Він не обертався і не дивився, що там за ним, але здогадувався. Зловивши своїм затьмареним поглядом Іванів погляд, він широко посміхнувся. Він упав і зі стогоном ударився спиною і потилицею об перші сходинки. Але далі не видав ані звуку.

Джо почув, як хтось шкребеться у двері. Побачивши за склом свого нового постояльця, зігнутого у три погибелі, він зрозумів, що припустився однієї зі своїх рідкісних помилок. Коли він відчинив двері, гість звалився на нього. Якби Джо стояв на ногах не так міцно, вони упали б обоє. Взявши на себе роль милиці, Джо допоміг йому ввійти і посадив на стілець. Потім окинув його пильним поглядом. Блондин і коли винаймав кімнату виглядав не аж дуже, але зараз вигляд у нього був ще той. Один лікоть обідрано до м’яса. Щока розсічена, з носа на брудні штани скрапує кров. Сорочка подерта. А коли дихає, з грудей виривається хрип. Але хоч дихає.

— Що сталося? — запитав Джо.

— Впав зі сходів. Усе гаразд. Треба просто прилягти.

Хоча Джо й не був лікарем, але за шумом під час дихання визначив, що одне-два ребра зламано. Діставши антисептичну мазь і пластир, він обробив найстрашніші рани постояльця і вклав йому в ніс вату. Він хотів ще дати знеболювального, але гість похитав головою:

— Painkilling stuff in ту room.[76]

— Вам потрібний лікар, — сказав Джо. — Я зараз…

— Не треба лікаря. За годину-другу я буду в порядку.

— У вас щось не так з диханням.

— Уже давно. Астма. Дайте мені дві години полежати, і я піду.

Джо зітхнув. Він знав, що робить ще одну помилку.

— Не треба, — сказав він. — Вам потрібно більше двох годин. До того ж не ваша провина, що у нас у Сіднеї такі круті сходи. Вранці я до вас загляну.

Він провів гостя до кімнати, поклав на ліжко і стягнув з нього черевики. На столі стояли три порожні і дві неторкані пляшки віскі. Джо був непитущим, але багатий життєвий досвід переконав його, що з алкоголіками сперечатися марно. Він відкупорив одну пляшку і поставив на столик поряд з ліжком. Хлопець напевно прокинеться із страшним головним болем.

— Слухаю, «Кришталевий храм».

— Алло, я говорю з Марґарет Довсон?

— Speaking.[77]

— Я зможу допомогти вашому синові, якщо ви скажете, що він убив Інґер Холтер.

— Що? Хто говорить?

— Друг. Покладіться на мене, місіс Довсон, інакше вашому синові буде непереливки. Розумієте? Це він убив Інґер Холтер?

— Що це? Розиграш? Хто така Інґер Холтер?

— Місіс Довсон, ви мати Еванса. В Інґер Холтер теж є мати. Лише ми з вами можемо допомогти вашому синові. Скажіть, що Інґер Холтер убив він! Чуєте?

— Я чую, що ви п'яні. Я телефоную до поліції.

— Скажіть це!

— Я кладу слухавку.

— Ска… Чортова сучка!

Коли Бірґіта увійшла до кабінету, Алекс Томарос сидів, відкинувшись на спинку крісла і заклавши руки за голову.

— Сідай, Бірґіто.

Вона сіла в крісло перед скромним письмовим столом Томароса, і Алекс скористався нагодою роздивитися її ближче. Бірґіта мала замучений вигляд. Чорні мішки під очима, засмучене, блідіше ніж звичайно обличчя.

— Кілька днів тому, Бірґіто, мене приходив допитувати один поліцейський. Іноземець, якийсь Ховлі. З розмови стало ясно, що він переговорив з однією чи кількома співробітницями і дістав інформацію… мм… особистого характеру. Звичайно, ми всі зацікавлені в тому, щоб убивство Інґер розкрили, але я просто хочу повідомити, що в майбутньому подібні заяви розцінюватимуться як… мм… зрада. Не варто зайвий раз нагадувати, що в наших складних умовах ми не можемо тримати персонал, якому не довіряємо.

Бірґіта мовчала.

— Сьогодні сюди телефонував чоловік, і я випадково підняв слухавку. Звичайно, він намагався змінити голос і говорити в ніс, але я впізнав акцент. Це знову був містер Ховлі, і запитував він тебе, Бірґіто.

Бірґіта скинула очима:

— Харрі? Сьогодні?

Алекс зняв окуляри.

— Ти знаєш, що подобаєшся мені, Бірґіто, і признаюся, я переживаю цей… мм… витік особисто. Я сподівався, що в майбутньому ми зможемо подружитися по-справжньому. Тож не роби дурниць, інакше ти все зіпсуєш.

— Він телефонував з Норвегії?

— Хотів би я сказати «так»,