Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

тому збилась докупи більшість «сутінкових», які мчали до Інституту неврології, після чого покрученими та безлюдними вуличками району за назвою Кеннеді пробиватися на північ.

GPS-навігатор на смартфоні Лаури не захотів умикатися. Без навігатора, без сонця, без табличок із назвами вулиць вони заблукали. Майже три чверті години Тимур і його напарники кружляли районом Kennedy Norte і зрештою вийшли на широченну вулицю, що тяглася з південного сходу на північний захід. Вулицю проскочили без проблем. Лаура, показуючи раніше завантажену карту Ґуаякіля, стверджувала, що вони щойно перетнули авеню Хуана Танки Маренго. Тимур сумнівався. І мав рацію. Насправді вони перебігли через вигин проспекту Америкас, до того, як він улився в авеню Хуана Маренго. На жаль, Лаурі вдалося переконати українця. Думаючи, що перебувають на південному сході від нічліжки, Тимур, Лаура та Ріно вирушили на північний захід, уникаючи широких проспектів і віддаляючись від «Dreamkapture hostal». Вони пройшли район Vernaza Norte, Garzota, потрапили до Sauces, де остаточно заблукали. Вони спромоглися вийти на 3-ю Північно-Східну вулицю (авеню Ісідро Айора Куеви), однак її не було на завантаженій частині карти, відтак Тимур і компанія не уявляли, в якій частині міста знаходяться.

Дві з половиною години по тому на перехресті 2-ї Північно-Східної та вулиці доктора Луїса Мендоси Морейри українця, південноафриканця та француженку перестрів військовий патруль. Спочатку їх уклали носами в землю та тільки потім дозволили показати паспорти. Лаура на мигах пояснила офіцеру, що вони заблукали, після чого солдати заштовхали їх до позашляховика «Humvee» та відвезли до хостела.

За п’ять хвилин до півночі Тимур, Лаура та Ріно, страшенно голодні та виснажені, ввалилися до своєї кімнати в «Dreamkapture hostal». Окрім них, у хостелі залишалося не більше півдесятка постояльців.

XLIII

Вівторок, 21 січня, 00:34 (UTC –5)

Хостел «Dreamkapture hostal»

Ґуаякіль, Еквадор

Розтираючи рушником мокру голову, Лаура повернулася з душу. На ній були короткі спортивні шорти та вільна футболка, що липнула до мокрого тіла. Вона повісила рушник на бильце і сіла на ліжко, склавши ноги в позі лотоса.

Тимур, підперши голову подушкою, лежав і бездумно перемикав канали; крихітний, завбільшки з мотоциклетний шолом, телевізор висів під стелею кімнати в кутку за дверима. Чоловік не мав сил навіть на те, щоб піти в душ. Проблема крилася не у втомі. Болю в м’язах він не відчував. Тимура охопила якась особлива форма знемоги: серце ледве буцкало, а м’язи під шкірою здавалися гнилими. Він не здивувався, якби, ненароком порізавшись, вчув би запах протухлого м’яса. На лівій руці, від плеча до ліктя, а також під ребрами з лівого боку наливалися багрянцем велетенські синці.

— Ти як? — озвалася Лаура.

— Господиня каже, що замовити їжу сьогодні навряд чи вдасться, що, в принципі, логічно, але пообіцяла приготувати яєчню з беконом, — не відволікаючись від телевізора, прогугнив українець.

— Я згодна, — жінка відкинулась на подушку. — Я така голодна, що з’їм що завгодно. А ти митися не будеш? Там настільки вузькі кабінки, що Ріно, напевно, миє себе частинами: спочатку — праву, потім — ліву.

Тимур мляво посміхнувся та намірився щось сказати, аж раптом біля його долоні задеренчав мобільний телефон. Від несподіванки чоловік сіпнувся, м’язи (особливо з лівого боку) протнуло чорною хвилею болю. Він підтягнув до себе мобілку та подивився на екран. Телефонувала Аліна.

— Хто там? — витягнула шию Лаура.

— Моя дружина.

— То відповідай.

Тимур вагався. Він намагався вирахувати, котра година в Києві. Здається, 7:35 ранку. Аліна мала би збиратися на роботу, а натомість телефонує йому. Чоловік спробував згадати, коли востаннє слав їй текстове повідомлення. Вчора, чи то пак уже позавчора ввечері, після того, як федерали привезли їх під «Dreamkapture hostal». Не так давно. Що могло трапитися, щоб дружина зателефонувала йому перед виходом на роботу?

Коршак натиснув «Відповісти» та приклав телефон до вуха.

— Привіт, со…

— КУДИ ТЕБЕ, В БІСА, ПОНЕСЛО?! — трубка, здавалося, засвітилася і стала гарячою від крику.

— Аліно, я не…

— ЧОМУ ТИ НЕ РОЗПОВІВ, ЩО ТАМ ВІДБУВАЄТЬСЯ?!

— Не розумію, ти ж сама хотіла, щоб я пої…

— ТИ ЗДУРІВ?! Куди поїхав? Куди ти… — вона захлинулася словами та кілька секунд просто схлипувала.

— Господи, що з тобою трапилося? Поясни мені.

— Я побачила в новинах, що твориться в Еквадорі, а потім подивилася в Інтернеті про Криваву П’ятницю, про епідемію, про всі ті вбивства, про все…

Тимур глипнув на Лауру та похитав головою. Та безпорадно розвела руками. Мовляв, викручуйся як знаєш.

— Сонце, все вже скінчилося, — збрехав він. — Тут нічого страшного не відбува…

Аліна вкотре перебила його:

— Не бреши мені! НЕ БРЕШИ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

Тимур замовк і стомлено заплющив очі.

— Я переглянула сюжет про спробу захоплення психлікарні, про бійню, яку влаштували військові, почала шукати в Інтернеті і зрозуміла, що це триває не один день, — схлипування. — Чому ти не розказав мені? Як можна бути таким егоїстом? Я ж хотіла… хотіла… — вона мала намір сказати «захистити тебе», але вчасно прикусила язика. — Психіатрична лікарня… — голос став нерівним, заскреготав, — я відразу збагнула, що без тієї французької курви не обійшлося. Це ж вона тебе втягнула, правда? Але чому ти не розповів? Ну чому?! Ти думаєш тільки про себе!

— Аліно, — чоловік розплющив очі й окриком зупинив її. Ненавмисно, але вийшло майже сердито. — У нас перша ночі, у мене був важкий день. Я злий і стомлений, і я не маю сил сваритися з тобою.

— Приїжджай. Будь ласка, повертайся!

Тимур не слухав її і правив далі тим самим напруженим тоном, що балансував на межі між бажанням заспокоїти та роздратуванням:

— Визнаю, виникли деякі труднощі, я не сподівався, що так усе обернеться, але у мене все гаразд, я живий, я в безпеці, зі мною мої друзі, і ми знаємо… — в трубці залунали короткі гудки.

Чоловік здивовано втупився в телефон. Збігла секунда, перш ніж він збагнув, що це не Аліна кинула трубку.

— Бляха! — Тимур спересердя пожбурив телефон на інший край ліжка.

— Що таке? — запитала Лаура.

— Роумінг. Я плачу за дзвінок навіть тоді, коли телефонують мені. У мене закінчилися гроші.

— Якщо хочеш, можеш поговорити з нею через Skype, — француженка кивнула на планшет, що стирчав з її наплічника.

— Не хочу, — відмахнувся Тимур. — Залагоджу все після повернення.

— О’кей.

Оскільки грошей на Тимуровому телефонному рахунку більше не було, Аліна також не могла з ним зв’язатися.

До кімнати, намотавши на пояс рушник, увалився Ріно. У мутному світлі настільної лампи та відблисків із телевізора крапельки вологи на його тілі здавалися чорними. Тимур спідлоба зиркнув