Читати книгу - "Спаситель"

по склу змішувалося із тріскотінням пошипованої ґуми по мокрому чорному асфальту шосе, котре пролягало серед лисих пагорбів, поплямованих жмутами трави й голими деревами. Зима у Вестланні.

Коли дісталися Фюлінгсдала, зателефонував Скарре.

– Ми дещо знайшли.

– Справді?

– Переглянули жорсткий диск Роберта Карлсена. Із сумнівного там лише свідчення, що він заходив на порносайти в Інтернеті.

– У твоєму компі, певно, теж такі свідчення є. До справи, Скарре.

– Сумнівних осіб ані у паперах, ані у листах не згадано.

– Скарре… – застережно повів Харрі.

– Зате я знайшов цікаву копію авіаквитка, – вів далі Скарре. – Вгадай, куди?

– Натовчу пику.

– У Загреб, – швидко проторохтів Скарре. Й почувши, що Харрі мовчить, обережно додав: – У Хорватію.

– Дякую. Коли він туди літав?

– У жовтні. Полетів дванадцятого жовтня й повернувся того ж дня вечірнім рейсом.

– Гм. Один-єдиний день у Загребі, в жовтні. Не схоже, щоб у відпустку.

– Я говорив із управителькою з «Фретекса», що на Кіркевейєн, за її словами, Робертові не було доручень за кордоном.

Поклавши слухавку, Харрі замислився, чому не похвалив Скарре за його роботу. Адже ж міг. Невже з віком перетворюється на зануду? Та ні, міркував він, забираючи у таксиста чотири крони решти. Занудою він був завжди.

Він вийшов у понуру гидку бергенівську мряку, яка, кажуть, починається у вересні, а закінчується у березні. За кілька кроків він зупинився біля дверей у кав’ярню «Біржа», оглянувши приміщення, спитав себе подумки, як вчинить новий закон про куріння із місцями, як-от це. Він уже двічі бував тут, інстинктивно почуваючись, як удома, але водночас – був цілковитим чужинцем. Повсюдно снували офіціанти у червоних піджаках, з такими пиками, ніби працюють у першокласному ресторані, натомість всього-на-всього розносили півлітрові кухлі з пивом і задавнені жарти роботягам, пенсіонерам-рибалкам, жилавим морякам часів війни й решті тих, хто зазнав краху. Коли Харрі вперше сюди втрапив, поміж столиків витанцьовувала танго з рибалкою якась знаменитість у відставці, а дама середнього віку у вечірній сукні співала німецькі балади у супроводі гармоніки, а в інструментальних програшах розсипала сороміцькими жартами, гаркавлячи «р».

Харрі знайшов поглядом шукану особу й попростував до столика, де за одним порожнім і другим майже спорожнілим келихом сидів високий худорлявий чоловік.

– Шефе.

Почувши голос Харрі, чоловік звів голову. Трохи запізнілий погляд теж здійнявся угору. Зіниці за хмільною поволокою звузилися.

– Харрі? – Голос пролунав на диво ясно й чітко.

Харрі підсунув від сусіднього столика вільний стілець.

– Переїздом? – поцікавився Мьоллер у Харрі.

– Так.

– Як ти мене знайшов?

Харрі не відповів. Попри те, що він готувався, все-таки через силу йняв віри власним очам.

– У відділку, певно, сповістили, га? Авжеж. Авжеж. – Мьоллер відсьорбнув з келиха великий ковток. – Дивна зміна ролей, еге ж? Зазвичай це я знаходив тебе у такому стані. Пива хочеш?

Харрі нахилився над столом:

– Що трапилось, шефе?

– А що зазвичай трапляється, коли дорослий чоловік п’є у розпал робочої днини, Харрі?

– Або йому натруска була, або дружина покинула.

– Натруски, як я знаю, поки що не мав. – Мьоллер беззвучно засміявся. Плечі тремтіли, але з вуст – ані пари.

– Отже, Каррі… – Харрі змовк, добираючи слова.

– Ані вона, ані хлоп’ята не приїхали. От і гаразд. Заздалегідь так було вирішено.

– Що?

– Я, певна річ, сумую за хлоп’ятами. Але я упораюсь. Зараз просто теє… перехідний період? Саме так, утім, є інше слово, вишуканіше… Транс… ні…

Голова Б’ярне Мьоллера повисла над келихом.

– Ходімо погуляймо, – мовив Харрі й дав знак офіціантові.

За двадцять п’ять хвилин Б’ярне Мьоллер та Харрі стояли під дощем біля балюстради на горі Фльойєн, дивлячись униз, туди, де, ймовірно, розкинувся Берген. Рельсовий потяг, ніби розітнутий навпіл пиріг, підвішений на товстих сталевих тросах, довіз їх сюди просто із центру міста.

– Тому ти й перевівся сюди? – спитав Харрі. – Бо ви з Каррі вирішили розлучитися?

– Тут дощить достоту, як у приказці, – відповів Мьоллер.

Харрі зітхнув.

– Питво не зарадить, шефе. Лише стає гірше.

– Це моя репліка, Харрі. Як ти ладнаєш із Гуннаром Хагеном?

– Нічогенько. Фахівець з читання лекцій.

– Стережися, Харрі, не варто його недооцінювати. Він не лише лекції читає. Гуннар Хаген сім років відгарував у спецпідрозділі армії.

– Хіба? – здивувався Харрі.

– Саме так. Я дізнався про це від начальника поліції, Хагена відправили туди у вісімдесят першому, щойно було створено цей підрозділ для охорони наших нафтових платформ у Північному морі. Позаяк служба таємна, у резюме про це ані рядка.

– Спецпідрозділ… – мовив Харрі, відчуваючи, що крижаним дощем ось-ось промочить плечі на куртці. – Чув, вони там всі гуртуються один навколо одного.

– Це ніби таємне братство, – пояснив Мьоллер. – Сувора обітниця мовчання.

– Не знаєш, може, хтось ще там служив?

Мьоллер захитав головою. Мав уже цілком тверезий вигляд.

– Що нового у розслідуванні? Я отримав внутрішню інформацію.

– Ми навіть мотиву не маємо.

– Мотив напевно – гроші. – Мьоллер кахикнув. – Жадоба, омана, що все зміниться, коли матимеш гроші, що змінишся сам.

– Гроші… – Харрі глянув на Мьоллера, потім повільно промовив: – Можливо.

Мьоллер презирливо сплюнув у сіре місиво під ногами.

– Знайди гроші. Знайшовши, відстеж. Вони обов’язково приведуть до розгадки.

Раніше Харрі не чув від нього таких міркувань, такої гіркої упевненості, ніби він усвідомив щось, що радше волів би не знати. Харрі, глибоко зітхнувши, кинувся у вир з головою.

– Ти знаєш, шефе, я не можу ходити околяса, такий вже я вродився. Ми з тобою з тих, хто не має багато друзів. І навіть якщо ти не вважаєш мене за друга, я все одно тобі наче друг.

Він глянув на Мьоллера, але той не відповів.

– Я приїхав дізнатись, чи можу я чимось зарадити. Може, ти хочеш про щось поговорити чи…

Так само жодної відповіді.

– Я ні греця не знаю, шефе, попри те, я тут.

Мьоллер споглядав небо.

– Чи ти знаєш, що мешканці Бергена називають цю місцину гірськими просторами? Й цілком слушно. Це справжнісінькі гори. За шість хвилин канатною дорогою від центру другого найбільшого норвезького міста, а людина може тут заблукати й загинути. Дивина, хіба ні?

Харрі знизав плечима. Мьоллер зітхнув:

– Дощ, схоже, не збирається вщухати. Спустімося вниз у цьому кориті.

Унизу вони попростували до стоянки таксі.

– За двадцять хвилин дістанешся Флесланна, поки немає години пік, – мовив Мьоллер.

Харрі кивнув, але у авто сідати не квапився.

– Відстеж кошти, – повторив Мьоллер, поклавши руку Харрі на плече. – Роби те, що маєш.

– Ти теж, шефе.

Мьоллер звів руку догори на знак прощання й попростував геть, озирнувся, коли Харрі сів у авто, й вигукнув щось, але слова потонули у ревінні вуличного транспорту. Харрі увімкнув мобільник, коли вони мчали по Данмарксплас.