Читати книгу - "Безсоння"

ви були три хвилини тому, коли цей хлопець мало не проткнув мені легені, немов надувну кульку?»

У дверях з’явився Майк Генлон — сухорлявий чоловік близько тридцяти років, хоча й із сивою шапкою волосся. Через його плече визирав хтось, хто допомагав бібліотекареві у вихідні, а позаду юрбилися четверо чи п’ятеро цікавих, швидше за все із залу періодики.

— Містере Робертсе! — вигукнув Майк. — Ви дуже постраждали?

— Зі мною все гаразд, це він постраждав, — вимовив Ральф. Але, показуючи на нападника, який лежав на підлозі, Ральф випадково глянув на себе й зрозумів, що з ним далеко не все гаразд. Від змаху руки куртка розгорнулася, ліворуч на сорочці від пахви вниз розпливалася величезна кривава пляма.

— Чорт забирай, — спересердя мовив Ральф, опускаючись на стілець. Ліктем він зачепив окуляри в роговій оправі, і вони відлетіли на краєчок довгого столу. Каламутні плями на лінзах робили їх схожими на очі, осліплені катарактою.

— Він хлюпнув у мене кислотою! — волав чоловік на підлозі. — Я нічого не бачу, у мене облазить шкіра! Я відчуваю, як вона облазить!

Майк, мигцем глянувши на чоловіка, що качався по підлозі, присів поруч із Ральфом.

— Що сталося?

— Ну, насамперед, це не кислота, — сказав Ральф, ставлячи балончик поруч зі «Структурою снів». — Леді, яка мені його дала, сказала, що це не нервово-паралітичний газ, просто він подразнює слизову ока, викликає нудоту…

— Мене не хвилює, що трапилося з ним, — нетерпляче перебив Майк. — Той, хто може так голосно кричати, не збирається вмерти за хвилину. Мене турбуєте саме ви, містере Робертс, — він вас дуже поранив?

— Узагалі, він мене не порізав, — відповів Ральф. — Він… немовби проткнув мене. Ось цим. — Ральф показав на ніж, що валявся на підлозі. Побачивши закривавлене лезо, він знову відчув приступ нудоти. Начебто крізь нього проїхав швидкісний поїзд, зроблений з пуху. Погане порівняння, безглузде, але навряд чи зараз Ральф міг тверезо міркувати.

Помічник бібліотекаря з побоюванням поглядав на чоловіка, що качався по підлозі.

— Ого, — сказав він. — Нам цей тип добре відомий. Майку, та це ж Чарлі Пікерінґ.

— Боже праведний, — зітхнув Майк. — Ну, як же тут не дивуватися? — Він глянув на хлопчика й знову зітхнув. — Зателефонуй-но в поліцію, Джастіне. Здається, у нас тут серйозна проблема.

5.

— У мене будуть неприємності за користування ось цим? — за годину поцікавився Ральф, показуючи на один із двох запечатаних конвертів, що лежали на захаращеному столі в кабінеті Майка Генлона. На жовтій стрічці було написано:

«РЕЧОВІ ДОКАЗИ: Газовий балончик, ДАТА: 10/3/93, МІСЦЕ: Бібліотека Деррі».

— Не такі, як у старого Чарлі за використання ось цього, — відповів Джон Лейдекер, показуючи на другий запечатаний конверт. Усередині був мисливський ніж із темно-бордовими плямами засохлої крові. Сьогодні Лейдекер був у светрі з емблемою університету штату Мен, який робив його схожим на мішок. — У нашій глушині ми й далі віримо в концепцію самооборони. Однак говоримо про це не занадто часто. Це дозволяє вважати, що світ іще досить стійкий.

Майк Генлон, що спирався об одвірок, розсміявся від усієї душі.

Ральф сподівався, що величезне полегшення, яке він відчув на цих словах Лейдекера, не відобразилося на його обличчі. Поки коло нього порався медичний працівник (один із тих хлопців, які відвозили Елен Діпно у лікарню в серпні) — спочатку фотографував, потім дезінфікував рану, затим накладав пов’язку, — Ральф, стиснувши зуби, сидів, уявляючи, як суддя засуджує його до шести місяців тюремного ув’язнення за напад із застосуванням мало не смертельної зброї. «Сподіваємося, містере Робертсе, це стане уроком і застереженням усім старим шкапам, які вважають за цілком нормальне розгулювати з газовими балончиками…»

Лейдекер ще раз глянув на шість знімків, розкладених перед комп’ютером Генлона. Молоденький службовець «швидкої допомоги» зробив перші три знімки ще до того, як трохи підлатав Ральфа. На них виднілася невелика кругла рана — вона скидалася на кружечок, намальований малям, яке ще не звикло тримати олівця, — на боку Ральфа. Три інші фотографії були зроблені після накладення пов’язки, коли Ральф розписався в лікарняному акті, де мовилося, що потерпілому запропонований стаціонар, але він відмовився. На цих фотографіях було помітно те, що незабаром перетвориться на доволі вражаючі синці.

— Благослови, Господи, Едвіна Ленда й Річарда Полароїда, — мовив Лейдекер, складаючи фотографії в ще один пакет для речових доказів.

— Не думаю, що коли-небудь Річард Полароїд існував насправді, — зауважив зі свого місця біля дверей Майк Генлон.

— Можливо, й так, але однаково — благослови його, Господи. Жоден з присяжних, які побачать ці фото, не присудить тобі, Ральфе, нічого іншого, крім медалі, і навіть красномовство Кларенс Дарроу не зможе переконати їх у зворотному. — Лейдекер глянув на Майка. — Чарлі Пікерінґ?

Майк кивнув:

— Чарлі Пікерінґ.

— Факнутий на голову?

Майк знову кивнув. Вони мовчки переглянулися, потім одночасно розреготалися. Ральф чудово розумів почуття обох — це було смішно, тому що було жахливо, і жахливо, тому що смішно, — йому довелося сильно прикусити губу, щоб не приєднатися до реготу. Найменше зараз він хотів сміятися: біль був би пекельний.

Лейдекер дістав із задньої кишені штанів хусточку, витер очі й знову став серйозним.

— Пікерінґ — один із «Друзів життя», — правильно? — запитав Ральф. Він згадав, який вигляд мав Пікерінґ, коли помічник Генлона допомагав йому сісти. Без своїх окулярів Чарлі Пікерінґ був настільки ж грізний, як кролик у зоомагазині.

— Можна сказати й так, — сухо відказав Майк. — Саме його торік затримали в гаражі, що обслуговує Центр допомоги жінкам. У нього були каністра з бензином і рюкзак з порожніми пляшками.

— А також смужки тканини, не забувай про це, — додав Лейдекер. — Їх він збирався використати як ґніт. Це було ще тоді, коли Чарлі належав до угруповання «Наша справа».

— У нього вже все було підготовлено до вибуху? — поцікавився Ральф.

Лейдекер знизав плечима:

— Не зовсім. Очевидно, хтось із їхньої групи вирішив, що вибух жіночої клініки буде розглядатися радше як терористичний акт, ніж політична акція протесту, і анонімно зателефонував у місцеву поліцію.

— Чудова оборудка. — Майк хмикнув, а потім схрестив руки, немов намагаючись утримати всередині інші спалахи.

— Аякже, — крекнув Лейдекер. — Замість в’язниці турботливий суддя послав Чарлі на шість місяців у Джуніпер-Гілл для лікування, а там, мабуть, вирішили, що він здоровий, тому що вже в липні Пікерінґ знову з’явився в місті.

— Саме так, — погодився Майк. — Він щодня товчеться біля бібліотеки. Чіпляється до кожного відвідувача, переконуючи, що жінка, яка зробила аборт, захлинеться сіркою, а такі «штучки», як Сьюзен Дей, будуть вічно горіти в геєні огненній. Але я не можу зрозуміти, чому він напав на вас, містере Робертсе.

— Гадаю, таке