Читати книгу - "Таємні стежки"

і спробував запам'ятати яблуню. — Що ж він там ховав?»

Закінчивши встановлення антени і повернувшись до кімнати, він розповів про все бачене Андрію.

— Давайте… далі… постежимо, — запропонував Андрій.

Протягом двох днів друзі по черзі стежили за яблунею. Вагнер і його робітник підходили до неї двічі. Кожного разу вони щось виймали з дупла і відносили в будинок.

Характерно, що поява господаря або робітника в саду біля яблуні збігалася з приходом у дім когось із сторонніх.

Одного разу прийшов жебрак, іншим разом — майстер-водопровідник, після нього — сажотрус, потім — електромонтер, який перевіряв лічильник.

— Тут безперечно щось не так, — міркував Микита Родіонович.

— Єдиний вихід — самим залізти в дупло і переконатися наочно, що там зберігається, — запропонував Андрій.

Микита Родіонович не заперечував.

Уночі, коли в будинку все затихло, Андрій вийшов у сад і, засунувши руку в дупло, вийняв досить великий згорток, перев'язаний шпагатом. Сховавши його в кишеню, юнак повернувся в мезонін, де його з нетерпінням чекав Микита Родіонович.

У згортку виявилось кілька сот листівок, розміром не більше від поштових листівок.

— Розумієш, у чому справа? — спитав Ожогін, виймаючи із згортка одну листівку. — Швиденько піди і поклади на місце. Можливо, вони будуть потрібні раніше, ніж ми гадаємо.

Андрій поклав листівки в кишеню і тихенько пішов униз.

У листівці йшлося про те, що чесні німці повинні сприяти перемозі союзників, знищувати гестапівців, есесівців — справжніх ворогів майбутньої Вільної Німеччини.

Тієї ночі друзі довго не могли заснути.

— Що ж це виходить, Микито Родіоновичу? — питав Андрій. — Куди ми потрапили?

— У дуже цікавий будинок! — весело відповідав Ожогін. — Тільки обережність, обережність і ще раз обережність! Можна гадати, що наш господар зв'язаний з якоюсь патріотичною організацією німців. За допомогою листівки я спробую викликати його на відверту розмову.

… Час минув непомітно, і за кілька хвилин до початку радіосеансу Грязнов вийняв з чемодана рацію.

З яким хвилюванням чекали друзі першої вісточки, першого привіту з Великої землі! Якими довгими здавались короткі хвилини!

Андрій старанно застругав п'ять олівців, поклав їх перед собою, взяв прес-пап'є і притиснув кілька аркушів паперу, щоб вони не рухалися, та прилаштував навушники.

І нарешті Батьківщина заговорила…

Ожогін збуджено ходив по кімнаті, а Грязнов наносив на папір знаки.

Майже півгодини тривав прийом, але це вже не хвилювало друзів: чим більше передавала Велика земля, тим краще.

— Нате… — промовив Андрій, скидаючи навушники і простягаючи списаний аркуш старшому товаришеві.

Андрій почав укладати рацію, а Ожогін сів за розшифровку депеші. Минула добра година, поки незрозумілі на перший погляд рядки набули певного змісту.

Ініціатива розвідників-патріотів була схвалена. Більше того: їм подавався розширений код, який значно полегшував передачі у відведений для роботи з Долінгером час. Батьківщину цікавили певні дані, і про все це було сказано чітко і ясно.

— Микито Родіоновичу, ми знову не самі, знову разом з усіма! — Андрій, веселий, збуджений, бігав по кімнаті.

— Так, Андрійку, — Микита Родіонович обняв друга за плечі, — ми знову на бойовій вахті, і від нас чекають активних дій.

Головне полягало в тому, що в майбутньому, проводячи сеанси з Великою землею, друзі могли не боятися за наслідки: адже вони просто «працюють» з Долінгером, виконують його завдання.

Відразу ж склали текст радіограми на завтрашній денний, сеанс. Треба було запитати Велику землю, чи відома їй доля німецького солдата Карла Вагнера.

Приблизно через годину Ожогін погасив світло, зняв маскування з вікна і навстіж розчинив його.

— Постіймо так, Андрійку, — тихо сказав Микита Родіонович, — помріємо кожен про себе.

V

Удень все населення міста вигнали на земляні роботи. У садах, скверах, у тінистих алеях поспіхом копали довгі й короткі зигзагоподібні щілини, окопи. В дворах і на площах обладнували криті, з кількома виходами бомбосховища.

Від робіт нікого не звільняли. Недалеко від готелю разом з усіма суху землю копали старий Вагнер, його робітник Алім, Ожогін і Грязнов. Німці працювали неохоче, ніби не розуміли, що відбувається; тривожними поглядами проводжали літаки, що пролітали в небі.

На місто за всі роки війни не впало жодної бомби, але біженці — берлінці, мюнхенці — розповідали стільки жахливого, що кров застигала в жилах. «Невже дійде черга і до нас?» думало багато городян.

Раптом насунула гроза, і робота припинилася. Поривчастий вітер підняв до неба стовпи пилюки, сонце затьмарилося, почався дощ.

Усі кинулися врозтіч. Ожогін і Грязнов, загубивши Вагнера і його робітника, хотіли бігти додому, але дощ посилювався з кожною хвилиною. Довелося заховатися в готелі Моллера.

Моллер зрадів несподіваній появі колишніх пожильців і відразу ж провів їх до своєї конторки.

— Як не соромно! — почав докірливо господар. — Як тільки виїхали з готелю, так і забули про нас. Невже не можна викраяти годинку-другу, щоб забігти в готель і провідати своїх щирих друзів?.. До речі, — раптом спохватився він. — Я зовсім забув спитати: у кого ви зупинилися на квартирі?

— У Вагнера, на Альбертштрассе, — відповів Микита Родіонович.

Моллер почухав за вухом і, примружився на стелю, ніби щось пригадуючи.

— Чи не архітектор ваш Вагнер?

— Цілком вірно, — підтвердив Грязнов. — Ви його знаєте?

Господар готелю загадково посміхнувся і підморгнув Ожогіну:

— Господар у вас теє… птах!

— Не розумію, — здивовано підняв брови Ожогін. — Ви що-небудь про нього знаєте?

— Аякже, навіть знайомий трохи, хоч афішувати таке знайомство в наш час небезпечно. Сам Вагнер, власне кажучи, ні риба ні м'ясо, а от старший син — справа інша.

— Виходить, птах не він, а старший син? — вніс поправку Грязнов.

— Цілком вірно, — засміявся Моллер, — саме старший син. Він був комуністом, його вбили під час демонстрації.

Ожогін і Грязнов непомітно перезирнулися.

— Ви сказали — старший сип? — удаючи, що не надає значення почутому, спитав Микита Родіонович. — Отже, у нього були ще сини?

— Молодший теж загинув, але на фронті, в сорок першому році. Здається, під Москвою.

Моллер замовк, потім енергійно струснув головою і продовжував:

— А ви сьогодні теж працювали?

— Так, разом з усіма трудилися.

— Не розумію, для чого це! Невже й наше місто будуть бомбити?

— Важко сказати, — промовив Микита Родіонович, — скидається на те, що будуть.

— Як по-вашому, — не вгавав Моллер, — хто кращий: росіяни чи американці?

Ожогін ухилився від відповіді. Відчинивши вікно, він глянув на вулицю:

— Дощ, здається, перестав. Ходімо, Андрію.

Друзі встали і, незважаючи на умовляння Моллера посидіти ще з півгодинки, попрощалися й залишили готель.

Увечері, побачивши Вагнера, який з газетою в руках сидів на лаві в саду, Микита Родіонович підійшов до нього і подав листівку, взяту вночі з дупла старої яблуні:

— Це я підняв