Читати книгу - "Принц Хаосу"

зараз були не дуже потрібні.

Корвін розтягнувся на ліжку і підморгнув мені.

— Між іншим, — сказав він, — спасибі.

— Завжди будь ласка, — сказав я йому.

— Ти впевнений, що потрапив за адресою? — Корвін поплескав по покривалу.

— Цілком, — сказав я йому.

— Тоді як щодо нальоту на холодильник, поки я позичаю ножиці і бритву у твого брата.

— Чого тобі хочеться?

— М'ясо, хліб, сир, вино, добре б шматок пирога, — сказав він. — Посвіжіше і побільше. А потім ти багато чого збирався мені розповісти.

Отже, я пройшов на кухню, по знайомих залах і переходах, якими ходив ще дитиною. Вся кухня висвітлювалася всього декількома свічками, вогнища були погашені. Навколо нікого не було.

Мені вдалося здійснити набіг на комору, заваливши піднос необхідними наїдками, та додавши трохи випадково знайдених фруктів. Я ледве не упустив пляшку вина, коли почув різкий подих біля дверей, через які увійшов.

Це була Джулія у синій шовковій накидці.

— Мерлін!

Я підійшов до неї.

— Я заборгував тобі кілька вибачень, — сказав я. — Готовий принести їх.

— Я чула, що ти повернувся. Я чула, що ти збираєшся стати королем.

— Забавно, це чув і я.

— Значить, тепер для мене непатріотично бути без розуму від тебе, чи не так?

— У мене і в думках не було шкодити тобі, — сказав я.

Раптово ми опинились в обіймах. Це тривало довго, поки вона не сказала мені:

— Юрт каже, тепер ви друзі.

— Щось на зразок того.

Я поцілував її.

— Якщо ми знову зійдемося, — сказала Джулія, — він знову спробує вбити тебе.

— Знаю. І на цей раз наслідки можуть виявитися катастрофічними.

— І куди ж ти прямуєш?

— Я на побігеньках, і це буде тривати пару годин.

— Чому б тобі не відпочити, коли закінчиш? Нам багато про що треба поговорити. Я — в апартаментах, які іменуються Гліцинієвою Кімнатою. Знаєш, де це?

— Так, — сказав я. — Ну, просто з глузду з'їхати.

— Побачимося пізніше?

— Можливо.

Прокинувшись, я відправився до Обода, оскільки дізнався, що Пірнаючі-в-Пекло — ті, хто шукають артефакти творіння за межами Обода, — вперше за покоління призупинили свою діяльність. Коли я розпитав їх, вони розповіли про небезпечну активність в глибинах — смерчі, вогненні вітри, викиди свіжоствореної матерії.

Сидячи у відокремленому місці і дивлячись вниз, я скористався спікартом, який носив, щоб допитати той, який не носив. Коли я зняв щит, він завів занудну літанію: «Йди до Мандора. Корона. Зустрінься з братом. Зустрінься з матір'ю. Почни приготування». Я знову замкнув його і відклав. Якщо я щось зроблю не так, він незабаром почне підозрювати, що я перебуваю поза його контролем. Чи хвилює це мене?

Я можу просто зникнути, відваливши геть разом з батьком, допомагаючи йому в захисту його Лабіринту. Я міг би закопати там обидва спікарта, збільшивши напругу сил в тій точці. В крайньому випадку я міг би покластися на власну магію. Але…

Мої проблеми були тут. Я був виведений і вихований, щоб стати першокласним королівським лакеєм під контролем матері і, ймовірно, мого братика Мандора. Я любив Амбер, але я любив і Двори. Втеча в Амбер — тимчасова гарантія моєї безпеки — не краще вирішувала мої особисті проблеми, ніж втеча разом з батьком… або повернення на Відображення Земля, яке мені подобається, як з Корал, так і без. Проблема була тут… І в мені.

Я викликав димну нитку, щоб перенести себе до підйомного шляху, ведучого в сад всевидячих. Поки я подорожував, я обміркував те, що повинен зробити, і зрозумів, що боюся. Якщо все зайде так далеко, як може зайти, то велика ймовірність, що я помру. В альтернативі я вбивав би кого-небудь сам, чого мені зовсім не хотілося.

І так, і сяк, якесь рішення приймати доведеться, або мені ніколи не знати спокою на цьому піку мого існування.

Я пройшов біля лілового потоку під зеленим сонцем у зеніті перлового неба. Я викликав сіро-лілову птицю, яка прилетіла і сіла мені на зап'ястя. У мене була думка відправити її кур'єром в Амбер з посланням для Рендома. Але спробувавши, я не зміг би сформулювати найпростішої записки. Занадто багато залежить від багато чого. Сміючись, я звільнив птицю і стрибнув з берега, де і створив ще один шлях над водою.

Повернувшись до шляхів Всевидячих, я пройшов до залу скульптур. Я вже знав, що повинен спробувати зробити і як повинен вчинити. Я стояв там, де стояв — як давно? — Роздивляючись масивні конструкції, прості фігури, хитромудрі.

— Привид? — Сказав я. — Ти тут?

Відповіді не було.

— Привид! — Повторив я голосніше. — Ти чуєш мене?

Нічого.

Я розкопав Козирі, висвітлив той, що зробив для Колеса-Привида, — яскраве коло.

Я дивився на нього з деякою напругою, і Козир повільно ставав холодним. Це було зрозуміло, враховуючи ті дивні області простору, до яких цей зал мав доступ. Плюс збудження.

Я підняв спікарт. Використання його тут, на рівні потужності, який мені потрібен, було подібно тривозі при зломі. Амінь.

Я торкнувся Таро лінією відточеноюї сили, намагаючись підвищити чутливість інструмента. Сконцентрувався.

І знову нічого.

Я повторив з більшою силою. Послідувало помітне охолодження. Але контакту не було.

— Привид, — сказав я крізь зціплені зуби. — Це важливо. Іди до мене.

Відповіді немає. І я послав силу в Козир. Карта стала наливатися жаром, а по краях випав іній. Пролунало слабке потріскування.

— Привид, — повторив я.

Виникло слабке відчуття його присутності, і я підлив в карту пального. Вона затремтіла у мене в долоні, і я зловив її в павутину сил і утримав всі частини воєдино — вона виглядала, як невелике вітражне вікно. Я продовжував тягнутися крізь карту.

— Батьку! У мене неприємності! — Долинуло до мене.

— Де ти? В чому справа? — Запитав я.

— Я йшов слідом за сутністю, яку зустрів. Переслідував її… Його. Майже математична абстракція. Звуть Кегмен. Був прихоплений тут на інтерфейс, що має логічні орти парне-непарне, де і згорнувся спіраллю. Веселенький час…

— Я добре знаю Кегмена. Кегмен — обманщик. Я можу оцінити твій просторовий розклад. Я готовий організувати пару спалахів енергії, щоб нейтралізувати обертання. Дай мені знати, якщо є проблеми. Як тільки піде зв'язок через Козир, повідом і прямуй до мене.

Я намацав Привид крізь спікарт, і почав гальмування. Миттю пізніше він поінформував мене:

— Думаю, тепер я можу втекти.

— Давай.

Раптово Привид опинився поруч, оперізуючи мене, немов магічний обруч.

— Спасибі, батькуу. Я дуже тобі вдячний. Дай мені знати, якщо що…

— Вже, — сказав я.

— Що?

— Стиснись і сховайся десь на мені.

— Знову на зап'ясті, о'кей?

— Звичайно.

Він так і зробив. Потім:

— Навіщо? — Запитав він.