Читати книгу - "Повний місяць"

Ігор картинно розвів руками.

— Глянь — тут нема телеграфу. Тим більше — телефону. І голубина пошта не літає.

— Хоре філонити, Офіцере. Буде, як я сказав.

— Ну, і як же це буде? — Вовк починав потроху заводитися. — Слухай сюди, Теплий. Як на духу тобі говорю, чесно, просто в очі. Щоб дати знати про хворобу, мені треба звідси дістатися центру. Доповісти завідуючій Будинком культури. Та баба — моя начальниця. В партизанах була, бойова, тому — підозріла. Пожене до лікаря, є тут такий, Антон Савич. Цього обдурити можна, придумаю собі який–небудь пронос — згодиться. Але ж я вийду з хати, Жоро. І ти або поведеш мене під конвоєм, або — випустиш. Думаєш, я такий ідіот, що тебе не здам?

— Здаси мене — себе спалиш.

— Ось! — Ігор зігнув правицю в лікті, показав цю фігуру Теплому. — Бачив? Нам із тобою не по дорозі, Жоро. Що б ти там собі не надумав. Візьму й стукону, анонімно. Прийдуть сюди озброєні архангели в погонах. І що ти зробиш? Почнеш відстрілюватися — чи кричати їм, ловіть, мовляв, Ігоря Вовка, він ворог народу, з табору втік? Як ти це уявляєш собі? Як бачиш, а, Жора? В будь–якому разі поки з тобою промудохаються, мій слід прохолоне.

— О! Далеко встигнеш забігти?

— Далі бігали. То не твоя печаль. А розказав я тобі це для того, аби не тішив себе казочками. Хочеш — стріляй зараз, не подільник я тобі.

Теплий пожував губами, не зводячи з Вовка очей.

Потім спокійно взяв пістолет — але на полоненого не націлив. Зважив у руці, явно вирішуючи щось для себе подумки. Нарешті рішуче підвівся, повів дулом.

— Вставай.

— До стінки? Отак прямо розстріляєш?

— У разі чого перший маслюк тобі, — серйозно мовив Жора. — Не доводь — і все буде добре, піду я від тебе. Відсиджуся пару днів, не більше, й заберуся. Хочеш — здавай мене потім. Але думаю — промовчиш. Бо з владою, ментами та чекістами, тобі ох, як нема резону зайвий раз мати справу. Шуруй поки в погріб, здається, бачив ляду в передбаннику.

Справді, льох хазяї зробили в передпокої.

— Ну, хай так, у погріб. Далі що?

— А далі вилізеш звідти, коли сюди хтось припреться. Треба ж начальникам перевірити, де сторож подівся, чому на роботу не ходить. Війна, бандити кругом гуляють, те, се… Поговориш із гостем. Я триматиму на мушці всю компанію. Не промахнуся, що б ти там не нагадючив. Отак ми з тобою й заживемо поки, Офіцере. Годиться? Придумав методи? Є чим крити?

Ігореві не лишалося нічого іншого — знову розвів руками.

— Банкуй, Жоро. Погріб — так погріб. Куфайку тільки даси, чимось накритися. І про жрачку не забувай.

— З голоду не здохнеш, як є що в закромах. Топай, топай, злидню, рухай копитами.

… Тут було досить вогко, та незваний гість не лишив вибору. З харчами сутужно, зате знайшлися порожні мішки. Встеливши ними голу землю, кинувши тілогрійку й замотавшись у сіру солдатську ковдру, Ігор провів значну частину ночі в темряві. До головного болю мізкуючи, як врятувати Ларису — вона може ризикнути й пробратися сюди завтра без попередження. Сміливих варіантів роїлося безліч. Та чим більше їх крутилося, тим гостріше відчував Вовк власну безсилість не так перед занесеним лихим вітром Жорою Теплим, як загалом перед обставинами, що склалися.

Втікач у глухому куті.

Куди не повернись.

3

Простирадла для моргу — надто жирно.

Слушно вважаючи це непотрібною розкішшю, Антон Савич Нещерет накривав мертві тіла шматками брезенту. Спеціальних столів для прозекторської теж не було, пристосували два саморобних, грубо збитих із різнокаліберних дощок. Третьому трупові місця не вистачило, і лікар, аби не робити винятку ні для кого, розпорядився покласти покійників рядочком на підлогу.

Левченко вже мав змогу роздивитися всіх. Але глянув ще раз, присідаючи перед кожним та відкидаючи брезент, відкриваючи страшні рвані рани. Під стелею висіла на дроті потужна лампочка. Та навіть якби світило не так яскраво, Андрій все одно міг переконатися — подібний почерк бачив, і то не раз.

— Ви праві, — озвався Нещерет, хоча Левченко розглядав убитих мовчки, не коментуючи й не оцінюючи видовище жодним чином. — Той самий.

— Хто?

— Вибачте…

— Той самий — це хто? — Андрій накрив спотворене передсмертним жахом лице останнього бандита, котрий невідомо, яким дивом упізнав його тоді, біля складів.

— Вбивця. Ви ж самі бачите.

— Я, Савичу, бачу роздерті горлянки. Чим їх рвали — зубами, кігтями, руками, залізними щипцями? Ви мені повинні сказати, Савичу, ви.

— Ми говорили на цю тему, Андрію. Я — не експерт… не займаюся судовою медициною. Ніколи нею не займався. Будь–які мої висновки дилетантські, потребують додаткових консультацій.

— Ви вже один раз зробили, як ви кажете, дилетантський висновок. Здається, самі в нього повірили.

Прикривши почервонілі очі, Нещерет легенько помасажував повіки великим та вказівним пальцями. За звичкою переступив із ноги на ногу, змістившись трошки вбік. На хвильку завмер, проговорив утомлено:

— Я не знаю, в що мені треба тепер вірити, — забравши руки та розклепавши повіки, знову глянув на Левченка. — Поняття не маю, Андрію. Мені, людині з вищою освітою, все оце, — він показав жестом на рядок трупів, — не вкладається в голові. Ніколи не припускали, що людина може перетворитися на звіра?

— Чому не припускав? Знаю — може. І справді перетворюється.

З Андрієвого язика ледь не злетіло, як десять років тому на його рідній Харківщині по спустошених великим голодом селах люди їли собі подібних. Стримався, пояснивши натомість:

— На війні це трапляється частіше. З тих пір, як наступаємо, звільняємо міста й села, чуємо про такі людські звірства, що часом навіть у загартованих боями бійців волосся дибки стає.

— Я не те маю на увазі, Андрію. Не про те кажу… Людство починалося з мавп. Якщо ви, звісно, приймаєте теорію Чарльза Дарвіна, а не Бога. Наших далеких предків не створювали помахом божественної десниці. Ми, Андрію, не виникли нізвідки. Гомо сапієнс весь час творив себе сам. З року в рік, від віку до віку.

— Що це вас понесло, Савичу? — здивувався Левченко.

— Хіба понесло, вам справді здається? Вибачте, я втомився останніми днями… З цим усім, — кивок на загризених, — і взагалі… Мені б поспати, Андрію.

— Мені