Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Вона глянула на малих, які бавилися неподалік. Була абсолютно не готова до того, що коли-небудь доведеться зустрітися з ними. Навіть не знала, що в Адама їх двоє. А діти — це ще один незаперечний доказ того, що цей чоловік їй не належить. Не належав колись, не належить тепер і, найімовірніше, не належатиме у майбутньому. Чомусь раніше не усвідомлювала цього так гостро, як зараз.

Анна мимоволі уважніше придивилася до дітей Адама. У Войцеха очі та риси обличчя батька. Можливо, поводження теж із часом стане інакшим? Зараз нічого певного не скажеш. Малий іще по-дитячому розбишакуватий. Розтріпане волосся, подряпані руки і цілковитий брак організованості у поведінці. Навіть святковий одяг якось косо на ньому сидить, а кишені аж випинаються від безлічі абсолютно необхідних для хлопчика його віку речей — якихось кольорових камінців, дрібних монет, невідомо де назбираних скляних кульок, металевого залізяччя, поламаних частин іграшок і незрозумілого походження дерев’яного дріб’язку. Добру половину тих скарбів він щойно виміняв на не менш цінні скарби з кишень найстаршого з онуків пані Терези.

Анна перевела погляд на Люцину. А от дівчинка в Адама — повна протилежність його синові. Тихе, миле, делікатне створіння, в акуратній сукенці з мереживом та атласними стрічками, з чорним, як у мами, волоссям і з такими ж, як у неї, виразними рисами обличчя та блакитними очима. Сидить собі в куточку з новими забавками і лише зрідка сторожко позирає довкола. Як на свій вік вона не просто чемна — вона на диво серйозна і не по літах зосереджена дівчинка. Неможливо, щоб така мала дитина постійно була слухняною. Очевидно, вона просто ще не проявила себе.

Ніби на підтвердження її думок, ситуація у дитячій поступово почала змінюватися. Задкуючи, Войцех раптом наступив на нове іграшкове ліжечко, в яке сестра щойно вклала ляльку, і ненароком розтрощив його черевиком. Люцина, побачивши, яку шкоду їй завдано, підхопилася на ноги і накинулася на брата з кулаками. Зчинився лемент, і, рятуючи ситуацію, Анна заходилася розбороняти дітей, а тоді, намагаючись відволікти Люцину від рукопашної з братом, взялася переконувати її в тому, що ліжко ще можна полагодити, а лялька — то й взагалі анітрохи не постраждала. Якщо докласти зусиль, її навіть можна зробити ще кращою. Треба тільки зробити зачіску, а ще додати декілька шовкових стрічок.

Присівши біля Люцини, Анна підняла з підлоги ляльку, розправила їй сукню, зробила нову зачіску і, продовжуючи розмовляти з малою, почала збирати докупи ліжечко. Непомітно для себе так захопилася, що не зауважила, як обережно прочинилися двері й в дитячу зазирнула Тереза.

Декілька хвилин вона спостерігала за Анною, тоді так само тихенько зачинила двері. Дівчина спокійно бавиться з дітьми. Підозрювати її в тому, що вона коханка Адама, безглуздо. Вона ще сама дитина і не розуміє, що діється, проте від гріха подалі треба подбати, аби ситуація не змінилася. Добре було б віддати її заміж.

Забавляючи Люцину, Анна й сама поступово почала приходити до тями. Потрясення від знайомства з дружиною Адама потроху минало, але на зміну переляку прийшло набагато гірше відчуття — почуття провини і розуміння того, що вона втрутилася в стосунки, в яких абсолютно нічого не тямила. Чому Адам не живе з дружиною? Як взагалі можна не любити таку жінку? Що вони не поділили? У них такі гарні діти.

Анна знов глянула на малих. А на що вона сподівалася? Думала, що дружина Адама підступна, зла і негарна? Якби вистачило сміливості подумати про все це серйозно — відразу б зрозуміла, що це надто наївно. Анеля не лише вродлива, але й розумна жінка. Адам, звичайно, чоловік зі своїми фокусами та примхами, проте теж не з найгірших. Напевно, між ними відбувається щось таке, чого вона не розуміє зараз, навряд чи зрозуміє потім і вже напевно ніколи не знатиме, як на все це реагувати в майбутньому… Та й чи є у них з Адамом це майбутнє? Щось починала у тому сумніватися.

Підвівшись на ноги, Анна глянула на годинник. Минуло достатньо часу для того, щоб повернення додому не виглядало втечею або визнанням провини. Гостина на тому етапі, коли її зникнення помітить хіба Адам.

Скориставшись із того, що Люцина, впіймавши кота, намагається натягнути на нього сукенку ляльки, Анна непомітно вислизнула з дитячої. Тихенько причинила за собою двері, зробила декілька обережних кроків і наштовхнулася на Адама.

— О, Боже, що ви тут робите? — вона злякано замовкла і прислухалася. За зачиненими дверима салону чулись голоси гостей, десь на кухні перегукувалися кухарка зі служницею, брязкали тарелі, гриміли баняки, а в дитячій хтось із малих весело розсміявся і до того сміху доєдналося ще декілька дитячих голосів. Господи, навіщо Адам стоїть тут? Невже йому байдуже до її репутації?

Проігнорувавши очевидну неоднозначність ситуації, він підійшов до Анни ледь не впритул.

— Хочу дещо тобі пояснити. Послухай…

— Та не хочу я нічого слухати, — вона зміряла його сердитим поглядом і хотіла обминути, проте Адам заступив їй дорогу і вона мимоволі опинилася затиснутою між вішаком та стіною. — З глузду з’їхали, чи що? Негайно відпустіть мене. Хочете, щоб нас застукали разом?

Адам перехопив її руку вище ліктя.

— Не тікай… Я хочу з тобою поговорити…

— Поговорити? Тут? — намагаючись звільнитись, Анна різко смикнулася і боляче вдарилася головою в кант вішака. — А кращого місця для розмови ви, звісно, не знайшли?

Вона торкнулася долонею забитого місця.

— Чого ви від мене взагалі хочете? Від вас суцільні неприємності.

Адам знов спробував взяти Анну за руку, але вона з таким жахом відсмикнула долоню, що він відчув себе останнім дурнем.

— Та зрозумій ти нарешті…

— Та не хочу я нічого розуміти, — тепер Анна не просто виривалася, а цілком серйозно заходилася до бійки. — Дайте мені… нарешті… чистий спокій…

Відчуваючи, що втрачає терпіння, Адам міцно притиснув її плечима до стіни.

— Можеш ти хоч хвилю постояти спокійно? Що за дідько тобою товче?

Заперечно хитнувши головою, вона продовжувала вириватися, і, вилаявшись, Адам відпустив її від себе.

— Добре. Я тебе не тримаю. Тікай собі. Прийду до тебе сьогодні ввечері… І не кажи, що ти не можеш вийти до мене на вулицю. З твоєю пані Беатою ти взагалі можеш не ночувати вдома.

Не наважуючись сперечатися тоді, коли їх щомиті можуть застати разом, Анна кивнула.

— Добре, я вийду, але Бога ради, хоч тут не підходьте до мене.

— І ще, — навздогін кинув їй Адам, — не надумай сама йти додому. Дочекайся, доки за тобою прийдуть. Я прослідкую.