Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

багатими й незалежними. Сіль, вівці, ліс, вода…

— А що ти думаєш про запорозьких козаків, і їхнє, як ти кажеш, королівство? Чом не лицарі!

Слуга засміявся:

— Я — купець, а не політик, вашмосць. Ви ліпше за мене в цьому тямите, вашмосць.

— Ти хотів би й з лицарів поробити орачів і купців, еге ж? Зрештою, ми відхилились від теми. Ти хотів оповісти мені якусь алегорію.

— Перепрошую, я не забув, а підводжу вас до неї.Усім відомо, що день настає після ночі, а потім ніч уступає дню, темрява — світлу, і сей, так би мовити, процес відображається і в людській душі.Бджоли збирають мед з ранку до вечора, носять його до вулика, але ніч належить Дракону, котрий грабує вулики й ховає мед глибоко під землю, щоб міг користати з нього сам. Розумієте сю алегорію?

— Таке життя, — розвів руками Гербурт. — Хтось стає на бік бджіл, а хтось служить дракону

— А скажіть-но мені, чи може бджола покинути свій вулик і піти служити дракону, бо він сильніший?

— Такий світ. Людська слабість змушує шукати захисту в сильнішого.

— Хіба я кажу про людей? Бджоли живуть у вулику, добре знають одне одного, і горнуться до матки, коли настає ніч. Се — їхній звичай. Ваш вулик — Добромиль.І от в котрий раз ви хочете кинути його, аби боронити чужий вулик. Але у вас лише одне жало і вік людський, як і бджолиний, короткий. Проте бджоли мені здаються сильнішими за дракона.

— Ну, се залежить від пори дня!

— Теж вірно. А чи відомо вам, що є бджоли, котрі не гублять жала у битві й не сплять вночі?

— Он ти про що? Я маю се розуміти як погрозу?

— Ні, як пропозицію. Кілька таких золотих бджіл оборонять вулик.

— А, їх ще й називають золотими! Я в се не вірю. То — легенда. Як і ти, Слуго з Добромиля, котрий пам’ятає князя Лева і моїх предків. Усе можна вичитати з книжок!

— Я не прийшов сюди, вашмосць, аби щось вам доказувати. Моя ціль — відмовити вас від вкрай небезпечної авантури, призвідцем якої є відома нам обом особа, що хоче собі зломити карк.І щоб ви відмовили інших. Вас є кому підтримати серед шляхти. Не кажучи вже про нас. Скажу тепер, чому цього не треба робити. Се принесе нечувані нещастя не лише тим, хто живе нині, а і їхнім нащадкам.

— Ти собі забагато позволяєш, Слуго з Добромиля! Якби шляхта тебе послухала, то розірвала б на кавалки!

— Я виконую волю свого пана, котрий просив мене не випускати бджіл вночі.Щиро шкодую, що дав привід вам запідозрити мене в непоштивості.Але нема часу, зовсім нема часу!

— Ти хочеш перепинити шлях ріці? Ні, я не хочу покидати Добромиля, жони, дітей і свого найбільшого багатства!

І Ян Гербурт показав на дубові шафи, заставлені книжками, на картини на стіні, на античні скульптури, хоч і понищені, але всеодно прекрасні, на стіл, завалений паперами. Хотів сказати ще щось про дітей, але повстидався. Натомість став мовити спокійніше:

— Я був під час чуми в Лейдені, і се стало для мене алегорією нашого віку: краса і смерть. Сей бурхливий мутний потік забере мене з собою.І річ не у шляхетській честі, а в тому, що маю бути разом зі своїми кревними, Гербуртами. Хіба що вбити того баламута? Добра була б справа!

— Знаєте, що кажуть козаки? Мають одну примівку: «Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти».

Староста добромильський підійшов до вікна. Якби його відчинити, до кабінету одразу увірвався б знайомий віддавна шум торговиці.Але сьогодні він не хотів туди йти. Та й скоро почнуть до замку з’їжджатися гості. «Що мені робити?» — подумав, і відвага покинула пана Гербурта.

— Ти міг би його вбити? — обернувся він і подивився просто в очі Слузі.

На обличчі в того з’явився страх:

— Я не убійник! Се противно моєму серцю.

— Се — політика, а не серце.

— Політика без серця до добра не приводить.

— А якби се повелів тобі Купець з Добромиля?

— Вбити можна для самооборони. Ось що сказав мені мій пан.І не раджу вам наймати душогуба. Як буде у вас сей гість, поговоріть з ним, пізнайте його краще, пошукайте дорогу до його серця.

— Мені здається, що й ти міг би це спробувати…

— Хто я для нього? Сей чоловік надто марнославний. А ви — володар цього краю.

— Я — слуга короля.

— Спробую з ним стрітись. Можливо, у тому, що так сталося, теж моя провина. Почалося з того, що десь літ зо тридцять тому в Добромилі втяли голову Мирону Многогрішному…

— Се — відома історія, але не розумію, який зв’язок між цим одержимим і тобою. Навіть мій батько не міг тоді нічого вдіяти. Зрештою, його начебто не було тоді в Добромилі.

Пан Гербурт подивився на молоде обличчя Слуги, гладке й бліде, з делікатними, трохи гострими рисами. Не маска, натягнута на старече лице, а справжнє людське обличчя, тільки очі якісь не такі: занадто глибокі для юності.І порівняв себе, постарілого завчасу, вкритого твердою змертвілою оболонкою, невразливого до малого болю власного і до більшого чужого, хоч дивно було б їх рівняти. Слуга нагадав йому янгола з дзвіниці Спасівського монастиря, що схилився над євангелістом Матвієм, нашіптуючи Ісусові слова. Та чи вірно передав їх, бо кожне Євангеліє по-різному оповідає про Господа Нашого?

— Тоді була буря, — сказав Слуга з Добромиля. — Звук усіченої голови, що впала на поміст, сколихнув землю і небо. Я сам це бачив. А перед тим пробалакав з Мироном цілу ніч. Я нічим йому не допоміг, зате він допоміг мені.Я збагнув тоді, яка величезна різниця між словом вимовленим і словом написаним. Коли вони сходяться докупи, шукаючи правду, вдаряє блискавка і починається буря.

— Той втеклий чернець, про якого ми говоримо, теж один час пристав був до єретиків, — зауважив Ян Гербурт. — Але чи щиро? Радше, вияв слабкості.Мені здається, що ти переоцінюєш можливості того чоловіка. Або маєш приховані наміри. Моя нібито вченість не може мені в цьому допомогти

Він показав рукою на полиці з книгами:

— Сі книжки, більшість з них, вмирають ще за мого життя, хоча, можливо, колись знову воскреснуть, як кості мої струхлявіють. Мені не дано знати якоїсь остаточної істини, але вірю, що наприкінці життя мене чекає прозріння, щоб я не встиг нічого більше зробити, бо сим порушив би якийсь неписаний закон, навіть не вимовлений. А ти кажеш, що я прагну туди, де мені не місце! Ні, се тягне мене моє