Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий"

так швидко летів униз, що удар об землю був дуже сильним, щось під ступою так крекнуло, ніби вона тріснула. Та ні, наче ціла…

Місце незнайоме. Тут вони не проходили. І добре, що не проходили, бо місце було дуже погане. Добре було б, щоб і тепер він сюди не потрапив. Він іще не знав, де тут приховалася ворожість, але небезпеку гостро відчував. Треба б відразу злетіти, але Лисий усвідомлював, що ступі необхідний відпочинок. Зараз літати на ній — просто нерозумно, ризиковано надміру. Який коник вона викине в повітрі, коли остаточно втомиться, він не уявляв і уявляти не хотів.

Після яскравого світла в піднебессі йому знадобився якийсь час, щоб очі звикли до лісових сутінків. Він вискочив зі ступи, не випускаючи з рук мітлу й рогач, добре пам'ятаючи, що мітла вже не раз рятувала йому життя. Тільки перехопив їх у ліву руку, а арбалет — у праву. В лісовому затінку було досить прохолодно.

Як же він міг так розслабитися! Був на сьомому небі від радості, що Леля наздогнала його й пішла з ним разом. От і знісся в небо, забувши про землю. Де тепер шукати її? Як? Кричати з неба: «Лелю!»? Щоб уже всі навколо знали, що вони тут, що у них є ступа, яка вміє літати?..

Таки холодно. Наче не літо. Відчуття небезпеки наростало, але Лисий ніяк не міг зрозуміти, чому саме. Ні кущі, ні дерева, ні трава не мали до цього ніякого відношення. Він вдивлявся і чекав, чекав і сподівався, що не дочекається. Мабуть, він змерз іще в небі, а тут воно тепер дається взнаки. По шкірі побігли мурашки. Хлопець обхопив себе руками за плечі, але мітла й арбалет не давали можливості зігрітися як слід. Лисому гостро захотілося покласти все на траву, сісти самому під ступу, згорнутися калачиком і так посидіти, зігрітися. Він подивився вниз, трава просто притягувала його. Але раптом здалося, що на ній… Так, це справді була паморозь. Влітку!.. Тут він помітив, що й при диханні з ніздрів іде пара, і зрозумів, що це триває вже досить давно — він просто не звертав уваги.

Лисий спробував влізти в ступу, але ноги й руки не слухалися. Пальці закоцюрбли. Видно, справді був страшенний мороз. Є лиш один спосіб зігрітися — рух. Лисий з величезними труднощами приладнав рогача до ступи, сяк-так спромігся взяти його в руки й побіг.

Щоправда, бігом це назвати було важко, Лисий і сам це розумів. Але він рухався. Якщо та небезпека, яку він відчував на галявинці, якраз і пов'язана з несподіваним морозом, то треба звідси тікати. Якщо ж мороз напав скрізь навколо, тоді все одно треба рухатися — іншої ради немає.

Долаючи біль у ступнях, Лисий пересував задубілі в легких черевиках ноги. Вкрита інеєм трава хрустіла під ногами й розсипалася на гострі кристалики льоду.

Куди він біжить? Добре було б бігти туди, де він залишив Лелю. Але де це, зорієнтуватися неможливо. Цей нежданий мороз зовсім заплутав його. Чи не пов'язаний він з якоюсь потворою на зразок того жахливого хробака, в якого лишилася шабля Лисого? Тоді він так само спочатку заблукав, а потім…

Мороз був такий лютий, що Лисий зовсім не відчував небезпеки — взагалі нічого не відчував. Тільки біль у ногах, що не гнулися, й закоцюрблих пальцях. Він біг, мов у сні, коли докладаєш величезних зусиль, щоб утекти від ворога, а відстань між вами все одно скорочується. Кроки його ставали все уповільненішими, давалися все важче. Він думав тільки про одне: якщо не втримається на ногах, то впасти треба так, щоб ступа не перекинулася. Бо потім він не зможе її сам поставити на землю.

Очі сльозилися, сльозинки замерзали на повіках, Лисий погано бачив.

Якби цю потвору, що вміє так заморозити все навколо серед літа, пустити проти хробаків, чомусь подумав він. Або проти вовкулаків… Або заморозити річку й перейти по кризі… І русалки вимерзнуть. І птахи… І люди… І все на землі вимерзне — буде тільки крижана пустеля, як лютої зими. Тільки взимку чекаєш на весну, а то буде пустеля, коли чекати вже нічого — ставатиме все холодніше й холодніше… Не тільки трава, а й дерева почнуть кришитися на гострі кристалики. Ці гострі кристалики вкриють усю землю… Якби навіть хтось уцілів і захотів пройтися по землі, він не зміг би, тільки ноги поколов би… Упав би і більше не встав…

Лисий опустився на коліна й опустив на землю ступу. Трава під ступою м'яко зігнулася. І під його колінами також. Він страшно задубів, але зрозумів, що тут уже не так холодно. Здається, він зміг утекти з того місця, де лютував мороз.

Очі заливали сльози. Тепер вони не замерзали на повіках, але все одно було погано видно — тільки загальні контури ступи, дерев навколо, людської постаті неподалік.

— Як ти мене знайшла? — хотів спитати Лисий, але губи і щоки так звело від холоду, що він і сам не зрозумів слів, які намагався вимовити.

Інженер

На Різдво хату завжди протоплювали так, що можна було спати без одягу. Так можна спати і влітку, але це зовсім не те. Влітку комарі, мухи, влітку буває задушливо. Тепло взимку — то зовсім інша річ. В хаті стояв запах м'яти й пирогів. Тільки на Різдво мама й пекла пироги, і це була улюблена страва Лисого. Мама співала:

— Радуйся, ой радуйся, земле,

Син-бо же й народився…

Слова пісні були не дуже зрозумілими, але доладними — вони подобалися хлопчику. Мабуть, мама склала цю пісню ще тоді, коли він щойно з'явився на світ, і тепер співала її щороку на Різдво. Лисого тільки завжди дивувало, що цей день відзначає все село. Не таким уже він був важливим хлопцем, щоб усі так раділи. Чи, може, всі народилися в цей самий день?

Батько на Різдво не полював, не рубав дрова (вони вже готові лежали біля печі й підсихали після снігу й морозу). Цілий день діти ганяли на санчатах з гірки, ліпили снігову бабу й гралися в сніжки…

Увечері ніхто не заганяв їх додому — гуляли, аж доки не німіли щоки на морозі. Цього дня не траплялося нічого поганого — ніхто не нападав, ніхто не застуджувався, нікому не ставало зле.

Якщо Різдво було безсніжне (зрідка й таке траплялося), вони йшли до річки. Це досить далеко, й ходити туди можна було лише вдень